|
Геннадію Шмакову IЗваляний за ніч оболок підіймає мучнистий парус. Від поляпасів пекаря блідувата щока узялася рум’янцями, і висвітився стеклярус в лавці ломбардника. Виплили сміттярі. Як патиками паркана бігма ті шкільники, ранішні промінці не оминають колони, аркади, пасма водоростей, острівці. IIДовго світає. Голий, холодний мармур стегон нової Сюзанни супроводиться при омовінні-зануренні стрекотом кінокамер нових старців. Зо три ситі голуби, знявшись зі капітелі, на льоту обертаються в чайок: за фуете злецька подать у вод, або поклеп постелі, сонний, на вільгу стель. IIIВільга вповзає в спальню, у ткань накидки сплячої грації, що до всього глуха. Так на хруснулу гілку з’їжуються куріпки, і янголи – від гріха. Чула бязь у вікні пізнає вдих і видих. Піна блідого шовку спада і обволіка крісло і дзеркало – засклений ніби вихід речі з її кутка. IVСвітло розціпить вічі вам, устриці мов; і мушлі вух собі тетеріють від бомкань вряди-годи. То дзвіниць череди з водопою гули ряботять над води. Зі прочинених вікон в ніздрі вам б’є цикорій, кріпка кава, рам’ям лопоче бриз. І мочає змію у зів золотий Георгій, як у чорнило, спис. VДень. Невагома маса її ж квадратур лазури, полишаючи світ – синій увесь! – в тилу, припадає до скла, як груддю до амбразури, і присягає склу. Кучерява орава дасть у заграві фору шапці на крадіяці на тлі фелюг. Місто світиться, як товчія фарфору і битого кришталю. VIШлюпки, моторні фелюги, баркаси, барки, буцім капці непарні зі стіп Творця, денами топчуть шпилі, пілястри, арки, вираз ніби лиця. Все на два множать вічі, долі окрім і сині спитої H₂O. Як усі підсумкові «за», в меншині полиша і її, і ріні, ирію бірюза. VIIТак виходять із вод, ошелешують гладдю шкіри бугристий берег, з цвітком в руці, так збавляються плаття, зволяючи платтю бгатися по косі. Так обдають вас бризками. Ті, хто безсмертні, пахнуть водоростями, від люду різнимі узагалі, голубів одволікши від божевільних шахмат плацу неподалік. VIIIЯ пишу мої строфи, сидьма на білім стулі, просто неба, взимку, собі один в піджаку, хмільний, розсуваю скули фразами не латин. Стигне кава. Плеще лагуна, в сотні бликів оку тухлу зіницю тне за вкарбовані в пам’ять пейзажі, годні обійтись без мене.
|