|
Сюзанні Зонтаг IМокрі конов’язі пристані. Понурої їздової грива змахує сутінь, буцім відгонить сон. Альтові мов, грифи гондол уколисують в різнобої тишу їй в унісон. Що наївніший мавр, то чорніша від слів бумага, і рука, несумісно зі горлечками метка, прикладає до губ мережива м’ятого в пальцях Яго кам’яного платка. IIПлоща порожня, набережні відлюдні. Більше облич на стінах кав’ярні, ніж візаві: діва в шальварах сама награє на лютні подібному Мустафі. О, дев’ятнадцятий вік! О, туга по Сходу! В позі вигнанця, та на скалі! І біла, мов лейкоцит, повня в рядках творінь згорілих в туберкульозі коханців, її співців. IIIНіччю податись нікуди. Ніяких Дузе, ні арій. Каблук у самотині простукує діабаз. Під ліхтарем ваша тінь, як зляканий карбонарій, сахається і від вас і видихає пар. Ніччю ми чуємо, максимум, вогке відлуння: воно обдає теплом мармурний, гулкий, пустий акваріум зі запітнілим склом. IVВ бликах з вікон в каналі непереливки оку – олія у бронзі рам, кут рояля, слухач. Ось чого попоймуть, штору запнувши, окунь! зябру щулячи, лящ! Від нежданої візії горівіч богині, що зняла з себе все, обертом голова, і під’їзди, як піднебіння і зів – в ангіні лампочок, вимовляють «а». VЯк тут били хвости! Як тут лящами вились! В нересті як щораз йшли косяки в овал дзеркала! Опанчі білий глибокий виріз як хвилював! Як сироко – лагуну. Як посеред панелі тут розкисали сукні та панталони в щі! Де вони всі наразі – ці маски, полішинелі, перевертні, плащі? VIТак меркнуть люстри в опері; так медузі вторять, у ніч спадають об’ємами куполи. Так вужчають вулиці, ніби вугрі, у юзі до площі, мов камбали. Так підбирає гребні, тіпаючи куделі модниць, старий Нерей – донечкам на порі; кидаючи холонути жовті безплатні перли – вуличні ліхтарі. VIIТак вмовкають оркестри. Місто ціпне, назирці ноті у горню тиш, крівлями горілиць, і палаци у мряці, ніби пюпітри – зірці, товпляться до зіниць. Тільки фальцет зори між телеграфних ліній – де непробудно спить громадянин Пермі. А вода аплодує їй, і набережна – як иній, осілий на до-ре-мі. VIIIІ похресник Лоренів, у рвінні ревні збагрюючи, як за борт, буквиці норовкі, пнеться смиренно не перегнути в крені зі випитим узнаки. Час роздягатись, зняти сукняний панцир, впасти у ліжко, потемки в нім знайти плоті гаряче дзеркало, де з амальгами пальцем ніжність не зіскребти.
|