|
О, як люб’язно в’є кілечка дим! Ні понукань, ані керунку. Які запросини до смутку. Я полюбив свій дерев’яний дім. Західне сонце пестить піч, ослін, цигарку і затерплі пальці. І променеві безіменні п’яльці посизіли, нанизуючи синь. За віщо люблять нас? За статок, за снагу зі могою, урешті. А я ціную ефемерні речі за їх ажури і мереживця. Світ одушевлений – не мій кумир. Ба, суто нерухомість, геж не згірше. Принаймні, инде слідуючи тій же рухомости. Еге ж, амуре мій, ледь тютюновий дим у цім служник, то шлюб зі храмом і зіставні. Не зна лиш молода в благім пітканні, куди опісля звіється жених.
|