|
М. Б. Світ укривал щеза зі сном. І мла вбирає неозоре зіниці ревній і вікном розрізане надвоє море. Дві лоді оголили дно до підошов у пари туфель. Здійняте дибом полотно і хвилі ратують за дупель. З обіймів подушок, рука сповзає ніяко умент і до оболок цих проника у недорікуватім жесті. Об камінь пірвана, двійня панчішин, шию ніби лебідь, до стелі розтруб вигина сама, як почорнілий невід. Два моря з поміччю стіни, з помогою неясних мислив, так нарізно одне з одним, що сіті у пітьмі повисли пусті, а темна глибина за нею – натяк вищим силам хрестоподібного вікна не зволікати з мотовилом. Жовтіє на воді звізда, недвижні, бовваніють лоді віконній рамі та хреста лебідці на коловороті. І до поверхні двох пустот спливають неводи, обидва в надії: хрест підійме з вод обох і кине їх деінде. І тихо так, ні слів немов, ні пари з уст вікну пустому: надій сподіваний улов подолує осідлість дому. І повні сяєв, і видінь вікну стає на забаганку: і хвиль дві грядки опостінь, і буруни кущів до ґанку. І тоне дім у млі: допір зринають поплавці штахетні; у ґанок ввіткнутий топір чатує втоплих на поверхні. Дзиґар стрекоче. З далини хурчання катера знезвучить стопу безплотної мани, що топче рінь і чавить устриць. Лиш зойки двох зіниць у ніч. І отерпають віки, звиклі у млі хистити розпач віч, як мушлі, стулками заціплі. А як топити біль повин, моторний ґуґіт слів тлумити, щоб він у білизні віспин повище теплився у лікті? Як довго? До рання? ...Овва... І вітер жестом невидимки війнути зважився вуаль бентег ясминових зі хвіртки. Сіть вибрана, ущух мотор, свист одуда вістить пропажу; і обмирає, нишкне той, хто бродить потемки по пляжу.
|