|
Забудуть волхви закут твій. Зорина не розціпить вій. Хіба осиплий вітровій понавіває мар. Ти скинеш тінь і втому з пліч, свічу задмеш, бо довга ніч, і далі більше днів, чим свіч вістує календар. Це смуток? Далебі, осмут переспівами не псують. Мотив невгавний тут, як тут. Нехай триває він. Лунає хай у смертну мить, і уст удячністю бринить понуці ока мимохіть яснити далечінь. І в стелю втупитись не гріх, у ній – ні маячні панчіх пустих – ані скупих утіх підстарку, ні покар. І пізно вірити дивам. І не пеняють небесам, у млі ясуючи, що сам – чистосердечний дар.
|