|
Любий Карле XII, бойовище під Полтавою, Слава Господу програно. Як там казав картавий: час покаже кузькіну мать, руїни, кістку посмертної радості з присмаком України. То не зелено-квітний, битий вщент ізотопом, – жовто-блакітний майоріє понад Конотопом, скравцяний з ряднини, мабуть, припасла Канада, То й що – без хреста, хахлам аби тілько звада. Чуєш ти, рушнік, карбованєц, насіння повна жменя, Але винуватить у зраді, справді не нам, кацапам. Адже ж ми й самі, сидячи під образами років сімдесят у Рязані, Очі позаливали й гикали мов Тарзани. Тож мовимо їм, дзвінким матюччам, дихаючи належно: Скатертиною вам, хахли, рушніком дорога! Крокуйте від нас у жупані, не кажучи що «в мундірє», за адресою на три літери, на усі чотири боки. Нехай віднині в мазанці хором ганси з ляхами ставлять вас раком на лікті й коліна, поганці. Як в зашморг сунутись – разом, галузку добираючи в хащі, а курку з борщу смоктать позаочі масніше. Прощавайте, хахли, разом пожили, ну то й достатньо. Я б плюнув в Дніпро, може, потече він зворотньо, гребуючи пихато нами, мов швидкий, вщент напханий: шкіряними кутами та споконвічною образою. Лихим словом не згадуйте. Вашого хліба, неба, Нам, най нас макуха вдавить, взагалі – не треба. Навіщо псувати кров, лантя дерти кігтями. Скінчилося мабуть кохання, якщо й було, поміж нами. Чом копирсатись даремно в тривких коренях дієсловом? Народжені ви землею, ґрунт – чорнозем з підзолом. Досить качати права, шити нам се і те й інше: Вам, кавунам, ця земля не дає спокою. Гойда, Лєвада-степ, краля, баштан, варєнік, Насправді втрачено мабуть більше людей, ніж грошей. Переживемо якось. А щодо сльози в очатах, не маємо розпоряджень, то ж годі і вам чекати. Паняйте, орли, козаки, гетьмани, наглядачі! Але, коли черга стане й вам вмерти, бугаї, будете хрипотіти й скребти краєчком матраца: рядки з Олександра, а не брехню Тараса.
|