Любили вони сидіти
удвох на схилі горба.
Було на що їм глядіти:
церква, садки, тюрма.
Це все було трохи далі.
Ближче – глухий ставок.
А зовсім поряд – сандалії,
кинуті на пісок.

Удвох, охопивши коліна,
дивились вони на світ.
Чекав вантажну машину
біля кіно інвалід.
Блимала оливом банка
серед битих цеглин.
Рожеву маківку банку
крук облітав один.

Люди тяглись до центру,
щоб вимитись в лазні одній.
Дзвін калатав у церкві, –
електрик вінчався в ній...
А тут, на пагорбі – тиша,
ні галасу, ні метушні.
Вітер повітря колише
зі зграйкою комашні.

По битій траві їхню сижу
легко знайти було.
Чорні плями від їжі
в’їлись в зелене тло.
Корови ці темні кола
вилизували щодня.
Всім це було відомо,
а їм не було знаття.

Недопалок «Біломору»
в піску, а поряд – сірник.
Темніла пляшка, що вчора
відкинув чийсь черевик.
І раптом вони вставали,
зачувши ходу череди,
і мовчки в кущі збігали,
як мовчки сиділи завжди.

В кущах і розходились мовчки
по різних схилах горба.
Той йшов крадькома, по-вовчи,
а той, як коник, стрибав.
Брались за гілля, де глина
була від струмків слизька.
Один досягав стежини,
а другий в цей час – ставка.

В той вечір грали весілля.
Здається, було їх два.
Розквітло людське дозвілля:
сорочки, сукні, трава.
А обрій вже в ніч впирався
і хмари до себе звав.
Туман над ставком піднявся,
а церкві дзвін не вгавав.

Два схили – крутий і відлогий –
були на однім горбі.
Той човгав, кректів, а в того
цигарка була на губі.
Спускались по різних схилах,
та простір між ними зник,
коли водночас стокрилий
рознісся їх смертний крк.

Враз кущі розчахнулись
на безліч плакучих рук.
Вони ніби сну позбулись,
а сон той був повен мук.
Кущі розкрились, як паща,
і, сіючи смертний жах,
до кожного вийшли з хащі
двоє з залізом в руках.

В одного ввійшла сокира, –
годинник червоним став.
А в другого в грудях, зліва,
рвонуло, – він вмер і впав.
Вбивці стягли їх до гаті, –
юшила із рани кров.
Здригнулось в ставку латаття,
і там вони стрілись знов.

Ще свекру вклонялась невістка,
хтось чарку ло рота ніс,
коли страхітливу звістку
підпасок з горба приніс.
Червона хмара стояла,
схожа на череду.
А справжня в кущах лизала
солону траву руду.

Електрик летів по схилу,
за ним шуряк-тамада.
Сама унизу біліла
покинута молода.
Поряд, напнувши хустину,
стара крутила шнурка.
А п’яна юрба без впину
котилася до ставка...

Мчали вони щосили,
тріщав під ногами хмиз.
Корови в кущах ревіли
і швидко спускались униз.
І ось, серед спеки й безладдя
всім, хто прийшов туди,
відкрився в зеленім лататті
чорний отвір води.

Хто їх зі дна підніме,
не пожаліє труда?
Смерть, як вода над ними,
в нутрощах їх – вода.
Смерть вже у кожнім слові,
в чарках, налитих вщерть.
Смерть у злизаній крові,
в кожній корові – смерть.

Смерть у гонитві марній
(це ж не спіймать крадіїв).
Буде вогнисто-барвним
вим’я у цих корів.
Смерть – це в червонім вагоні
довга червона путь,
де малюки червоні
трунок червоний п’ють.

Смерть – це пороги стерті.
Смерть – в комірці ватажка.
Добра ціна у смерті, –
те, що вона важка.
– Як їх підняти з зілля,
як їм змінити схов?
Вбивство зійшлось з весіллям,
то й молоко, – як кров.

Смерть – не кістяк жахливий
з косою напоготів.
Смерть – це кущі бурхливі,
сховище наших днів.
Смерть – це не мідь сумная,
смерть – це не чорний бант.
Смерть – це коли сідає
крук на червоний банк.

Смерть – це машин гудіння,
смерть – це чоловіки
в довгих краватках синіх.
Смерть – це тюрма, садки.
Смерть – це віконні скельця,
вставлені в кожний дім.
Смерть – це пустеля в серці,
видима нам, не їм.

Смерть – це наші зусилля,
наступ на сніг весни.
Смерть – це гучні весілля.
Смерть – це чужі сини.
– Ми більше на пагорб не вийдем,
ми будем дивитись сни.
Ми більше до них не зідем, –
зійдуть до нас вони.

Ружу, вінок з барвінку,
гілку бузку сумну, –
все на труну із цинку,
білу, страшну труну.
Білу лілею пряну
і гладіолуса штик, –
все, що цвіте і в’яне,
ружу і сніп гвоздик.

І до ріки, до сплаву
хай їх рідня знесе.
Небо їм шлях направить,
течія понесе –
через розлив ледащий,
через бурхливий брід,
аж за поліські хащі,
аж на балтійський лід.

Горби – це минула юність,
яку, не пізнавши, прогнав.
Горби – це сплетіння вулиць,
горби – це м’язи канав.
Горби – це розпука гордих.
Горби – це сходи землі:
коли вже зійшов по сходах,
не дивишся на щаблі.

Горби – це наші страждання.
Горби – це наша любов.
Горби – це зойк і ридання:
покинуть і прийдуть знов.
Світло, безмежність болю,
нашу журбу і жах,
наші мрії і горе
ховають горби в кущах.

Горби – це мета двобою.
Горби – це небесний став.
Це той, хто за нас з тобою
смертію смерть поправ.
Над полем, де всі ми згинем,
горять їх чисті лоби:
вічно додолу линем
їх схилами серед юрби.
Смерть – це завжди долини.
Життя – це горби, горби.
Анатолій Секретарьов2009