|
Разом вони любили на схил зійти. Кружкома, оддалеки їм видніли церква, сади, тюрма. Відтіль вони оглядали діл і гладі водойм. Скидали в пісок сандалі, полегша була обом. Витали, зціпив коліна, у оболоках-овнах. Внизу автівку каліки чекали біля кіна. До сонця блимала банка біля цеглових кущів. Ворона шпиняла банку шпилем, що порожевів. Автівки їхали в центрі до лазні зі трьох мостів. Вибомкував дзвін у церкві: електрик вінчавсь у тій. А тут, на лоні узвиш, ні крику, ані свистків. Лиш вітер свіжів у тиші. І тільки комар дзумів. Була там трава зім’ята, завсідниками завжди. Усюди плішин багато чорніло від їх їди. Ці мітки стирали по тому корів шорсткі язики. Усім це було відомо, лише їм було невтямки. Виделка, сірник, огарки прикриті були піском. Чорніла бочина пляшки, копнутої носаком. На мукання й тріск у балці спішили вони в кущі у обопільній мовчанці, так само, як сидячи. По різних схилах зникали, бокуючи і навпрошки. Кущі над ними змикали і розіймали гілки. Вологою камінь брався, трава ставала ковзка. Один стежі діставався тоді, як другий – ставка. Той вечір гульби весільні тривали (здається, дві). Спідниці і сорочини маячили на траві. Тьмяніли обрії хмарні, як долі зарослий став, губився діл у тумані, а дзвін усе калатав. Один спотикавсь, ловчився; з цигаркою другий, дружки нарізно униз плелися, по різні горба боки. Спускались, горба пообіч, по цей і по інший бік, та моторошний одночас повітря пірвав їх крик. Ураз кущі розчахнулись, як зів, що тамує гук. Так, ніби вони проснулись, а сон їх був повен мук, зі виєм сахнулось віти, розверзлись, як хлань, кущі. По двоє їх стріли відти, залізом пограючи. Одного найшла сокира і кров’ю набряк рукав, як другий сам від розриву серця ницьма упав. Обох волокли до ставу (убивць заюшила кров) і кинули в хлань іржаву. І там вони стрілись знов. З гістьми ще вітались охочі усістись за стіл женихи, а вістку жахну до площі донесли уже пастухи. Вечірній зорі сіяли загуслі рої хмарок. Корови в кущах стояли і злизували їх кров. Електрик збігав по схилу, його здоганяв свояк. Внизу молода честила у квітах усе і всяк. Стара, літами похила, під пледом бгала тасьму, і несло уже весілля п’яне до ставка юрму. Тріщало під ними суччя, хто міг, якомога біг. Корови мукали гучно зі спуску на водопій. І всі заціпли зненацька (тоді стояла жара): чорніла в зеленій рясці, як вхід у пітьму, діра. Хто їх відти підніме, підніме зі твані дна? Смерть, як вода над ними, в шлунках у них вода. Смерть їх у кожнім слові, у стеблі, в’юнкім на жердь. Смерть у злизаній крові, в кожній корові – смерть. Смерть у марній погоні (годі сурмити в ріг). Будуть тепер червоні млєка цівки в корів. У крові барвах вагоні, з колій червінь-мастей, в кумачевім бідоні – для червоних дітей. Смерть в голосах і зорах. Коміру личить смерть. Місто їм нині ворог: смерть їм тяжка тепер. Підняти б їх: ждуть обидва. Та як відмогтись докук: якщо до весіль убивства, кровити і молоку. ---------- Смерть – ні кістяк у шафі, ні при косі у росі. Смерть – несходимі хащі, де ми стоїмо усі. Смерть – не плач похоронний, і паче не чорний бант. Смерть – радше круків, чорний крик – на червоний банк. Смерть – це як стовп автівці, це і тюрма, і сад. Смерть – тямкá в чоловіцтві, їх краватки висять. Смерть – це вікна у лазні, в церкві, в оселях – в ряд! Смерть – це ми, неуважні, адже вони – не зрять. Смерть – це потала сили нашої, труд і піт. Смерть – це пірвані жили плоті, душ перецвіт. Не ті ми – на горб, як ранше, в наших домах огні. Не ми їх не бачим, – радше нас не бачать вони. Рози, герань, гіацинти, півонії, без, ірис – на цинк домовин їх киньте – рози, герань, нарцис, лілії, ніби з басми, трунки, пряні на вдих, левкой, орхідеї, айстри, рози і сніп гвоздик. Прошу їх нести до брега, довіритись небесам. В ріку їх, в ріку треба – вона віднесе лісам. В чорні озерні хлані, в копанки їх відлунь, в мертві поліські твані – ген до балтійських дюн. Горби – це і наша юність, гнана, ледь упізнав. Горби – це булиги вулиць. Горби – це сонми канав. Горби – наші біль і гордість. Горби – це закрай землі. Що вище по згірку сходять, то більше їх подалік. Горби – це розпуки долів. Горби – це наша любов. Горби – це зіниці болів, незрячі, видющі знов. Світло і все незборне жахом в наших очах, наші мрії і горе, все це – у їх кущах. Горби – це звитяга і слава. Це ява, всім напоказ – на наші юдолі права. Горби – те, що вище нас. Вершини їх очевидні, опірні пітьмі сліпій. Прісно, вчора і нині річ у крутизні тропи. Смерть – данина рівнині. Життя – це горби, горби.
|