|
Марку Стренду IВіко посіпується. Гортань випорожняється тишею. Європейські міста здоганяють дне одне на станціях. Запах мила не дає нагулятись джунглями непомітними ворогам. Там не уникнути білих плям упослідженій мапі, де туфля твоя ступила. В горлі свербить. Подорожній жадає пить. Діти, варті, щоб їх лупить, верещать у дворі, як різані. Зо годину віко посіпується. З-за колон, утім, невідомо хто, та об’явиться. Навіть на самоті, навіть вві сні ви вгадуєте людину. І збирається, мовби плювок, уряди-годи: «Дай папір, чорнило мені, а сам іди геть!» І віко посіпується. Слабини у голосівці опостінь (буцім моляться) є промоцією осмут. Остаточно заплутавшись, звивин жмут виявляє себе в незнайомій кімнаті в знайомім місці. IIОдинак у пустелі, ти чуєш голос. Ти хапаєш фотоапарат, налаштовуєш об’єктив. Ба – темніє. Посидь, не збавляй надії говіркого, привітного мимохідь писка мавпочки, радої плигма з віт пальми та в люди, зі її таланом повії. Ліпше на пароплаві, з хитавицями хвиль, але учасником географії, блавату, без дефіле історії – цього лепу, корости суші. Ліпше Гренландію скородити у журбі лижвами, залишаючи по собі айсберги і тюленів туші. Абетка застерігає тебе відхилятися від мети – пункту «Б». Там вороні не стати вороном – зась незграбі; чути псюк двірних, злаки у бур’яні; там, що шкурами звірини кушнір, офіцери Генштабу орудують ржавчиною на мапі. IIIТридцять сім літ я дивлюсь в огонь. Віко посіпується. Пори долонь роз’їдаються потом. Полісмен бере документи, пропадає в сусідній кімнаті. Зведений швидкуруч обеліск кінчається нехотя серед туч, як удар по Евкліду, як слід комети. Ніч; вечері в пандан, ремствуєш на талан, сам собі бидло, сам посивілий пан. Вобла лежить упоперек крупнуватого кеглю речень про виверження вулкану зо кілько діб в біса де, далебі, – у чужій воді, упершись хвостом в «Заборони» і «Звід обмежень». Я розумію тільки дзуміння мух зі східденних базарів! Переводячи дух на готельному ґанку, буцім рибина в сіті, подорожній хапає ротом тубільний дим: ниючий біль, убивчий на цім, й на тім дошкулятиме світі. IV«Де це?» – питає, вкоськавши вихори набакир, племінник. І, пальцем гортаючи складки гір, «Онде» – тиця племінниця. Порипують каруселі у старім саду. На столі букет фіалок. Сонце сліпить паркет. Зі вітальні лунають пасажі віолончелі. Місяць над плоскогір’ям, і ніч ясна. Від валуна відособилась тінь слона. Серебро ручая радує мудрагеля. В самітнім помешканні простиню жмакає біле(смагляве) і просто ню – малево не одного пензля. Навесні риється у багні муравель-трудар, не загається грак, прочого роду твар; листя ховає покруч галузі після звихів. Восени яструб дає круги над обійстями, лічить курчат. І на плечах слуги теліпається білий піджак сагибів... VЗдало напучує слово? То натякніть – чи стачає наріч? І був хлопчик? І кілько лід має бовтатись в склянці, щоб спинити Титанік мислив? Що каже ціле, щодо частиць? Що з’ясує, нарешті, при виді птиць в акваріумі ботанік? Тепер уявім собі цілковитою пустоту. Місце без часу. Властиво, повітря. В ту, у иншу – і тут – навкидь, сторону. Іч, не дірка – Мекка – кисневі, водневі звідусіль. І щодень тремтить у ній від зусиль усамітнене віко. Це вам – нотатки натураліста. За- писки натураліста. Капаючи, сльоза падає в вакуумі, вільна від сил тяжіння. Вічнозелене і невропагінне, учувши жжу це-це майбутнього, я дрижу, уп’явшись нігтями в своє коріння.
|