|
Тобі, коли мій голос відбринить отак, що ані згуку, ні відлуння, а усмішку – поглине і стлумить у пам’яті прогалина супутня, моє життя, за дуги вік і брів сторонячи, етерові на радість, і округлить зіниці так, що гріх ті вибачать (не вірність, а затятість), і мій сонливий взір на циферблат привабить дещо, тіканням у лад казна чому, що від твоїх вагань частило і лукавинок зі смутком, куди – і до, і після понукань так гнало, що кортіло хутко бодай опівніч те угомонить, і, притьма – в унісон приливу крови і пожадань, гадала ти, любить, рівняти – цю любов й твої любови. І кине дріж повік тоді на кін, що годі міри, міряти цей гін, – ба, не дзиґар – а той хіба не пріч частити? Ось опівніч він і брякне... а темінь у твоє віконце зв’якне і достеменно виснує, це – ніч.
|