Не полежите в столі? Ще б пак, суперечите: «Був здраву, скніти в домовині – несмак». Відпускаю вас. Чом ні? Праву на свободу не зволять – гріх. Инші може спишуться мені, мислю, не вірші – гріхи. Іч, рідші з вами забавки. Свою, кислу забуваю дома навіть міну до питань: «Як вірші? Все промінь додаєте славі?» Додаю, на те кажу. Ви ж і покидаєте мене. Що ж! Дай Бог і того вам, що мені пізно. Щастя, мислю я. Най бо сам я вас і сотворив. Різно далі йтимемо: ви – з людом, я – туди, де всі будем. До побачення, вірші. В час добрий. Не боюсь за вас; є засіб вам податись і за мій обрій, мої любі ви: пак, нащо б гугіт серця вам. Що Леті надобиться, то болить сперву. А зі двох оправ – вщент стертій вірю радше, чим сьому перлу. Ви прості, ви і міцні. Гожіш ви тілес моїх. Іч, з візій моїх дум гірких – теж, може, додалося вам сил, міці. Бути вам, мої химерні, більше любими, чим нині вашому творцю. Всі двері будуть настіж вам. Утішні з вами й лахи мої нищі: я зайду в одні, ви – в тищі.
|