IВітряно. Опостінь рівняються по стіні дерево і його тінь. І тінь цікавіш мені. До ставу збіга стежа, просить мов батогів. Ба, і це не межа забавкам дітлахів. IIУ ігриськах їхніх лють, їх плачі у дворі сягають ген у майбуть – в міру її прозрінь. Часу туди ходи иншої не було, як наосліп – з «лапти», в яку нам колись везло. IIIОсклянілий бетон шкребеться об голубий звід, як той мастодонт – радий в правці благій цілющости потерух; непомірність громад перехоплює дух, ставлячи мозку мат. IVУлії новий рій обживає, авжеж, всотуючи живий мед електромереж. Діти витіснять нас у передміські сади споминів – напоказ візіям пустоти. VПрирода їм зерня ті наук і дасть, що як вірш зазубрить у нужді: часу і таке інш. Вони вберуть цифру "100" завитками плюща: най і не вічність, то частку її хоча. VIЧуті брехні вкінець зі дзуміннями мух їм увірвуть терпець, та розвинуть їх слух. Зуб різнитиме мідь, срібло. Пошум лісів гуртуватись навчить більшістю голосів. VIIПісля нас – не потоп, де удоста весла, а коловерті товп, множина їх числа. Най звитяга ікри над рибою і не гріх, а янголи – не комари, і їх не стане на всіх. VIIIВітряний літній день. В смороді нечистот без пахучий цвіте. Я, мов одуд, от-от згукнусь і видам дупло – канулий у пітьму світ, де, чинячи зло, ми відали ще – кому. IXВітряний літній день. Сад. Здаленілий рев поліцейських сирен не одваджує мрев. Птахи дзьобають з урн сміття намість пшона. Голова, як Сатурн, болем споясана. XЩо вишуканіш співець, того рідше, либонь, давнішній бубонець вібрує в нім на любов. Спітнілою від огню, замашних топорищ, п’ястю і сьогодню́ кучері не звихриш. XIЦе – не яса ножу, нісенітні тенет, а тому рубежу, що одвадить нас геть. З темної сторони Місяця на ущерб жизних мір довжини вигинається серп. XIIІ тисяча літ, і вік годять своєму кінцю, щоб ніхто не підміг бомбі або свинцю. Справа безлічі рук гине не од меча, а розстібнутих брюк, зопалу, зазвичай. XIIIБудучина чорніш од велелюдь, а не більм або маячні несусвітних знамень. Буцім про всяк, самі діти, чи прозапас, бачать не те, що ми; вочевидьки, не нас. XIVМи їх не вгомоним. Дзиґа і шибеник, вуличний херувим, гризучи льодяник, із рогатки в саду цілить по гороб’ю, не хвалиться – «попаду», але знає – «уб’ю». XVЗір їх – і поготів знак сирітства речей, віднятих від груді. Порахунок з прищем – справа честі зіниць, чиїх кіл на копил, видимий світ – і ниць, і горівіч – сліпий. XVIОку взнаки цей гандж простору, себто знак суєти домагань. З ліжка стелю отак споглядає слабий; скорше, чим засина, аніж сам, далебі, забирається на. XVIIВ співанці без кінця кланяється рідні серенада вітця, арія меншинí, співані сумі тіл, в просторіччі – товпі, в партер, у сум’ятті, під завісу й т.і. XVIIIЛіто. Куди не кинь – дітлахи, метушня. Дерево і його тінь, я, що сидьма куня. Хмар, що рун у вівці. Рятівний від ядух став. І сніп промінців, – як липучка для мух. XIXВсмоктуючи свій сік, зрошуючи свій кущ, сіючи по стезі свої жменьки піску, діти дивляться в даль, куди, як у жмені гріш, дзеркала, як Стендаль, приязно не містиш. XXМавши на оці нас в манерах і голосах (ліпше не завдалась природа у чудесах), губи пучачи й зоб, їх спотворить дитя радше злостиво, щоб не було вороття. XXIТак рухають уперед, – за горизонт, за грань. Так родових дерев зраджує себе ткань. Коячи так пороб дробом нулю, в поріз цебенітиме кров, нетечі боячись. XXIIВ цім і є, вочевидь, роль матерії у часі, пак, мимохіть, в нім – ніщот досхочу, щоб обжити верто- град спадкоємних мрій, свій анфас, як жетон, розмінюючи в котрійсь. XXIIIТак в пустелі шатру чується тамбурин. Так прожогом ікру цідять в ультрамарин. Так марають листи кома або слівце. Так говорять: «лиш ти», заглянувши у лице.
|