IТри старенькі у кріслах глибоких, ревні до в’язання, славлячи муки хресні; пансіон «Аккадеміа» зі усим світом зовні пливе до Різдва, канікул, телевізій; і клерк, непомильний в ліку, обертає колесо літ і зим. IIІ трапля у свій номер на борт по трапу чолов’яга, що гріє в кишені граппу, цілковитий ніхто, одинак в плащі, що утратив пам’ять, вітчизну, сина; по горбу його плаче в лісах осина, щойно инде лунають по нім плачі. IIIВенеційських церков, як сервізів чайних, передзвін з нагоди оказій святних на ніч. Бронзовий, восьминіг люстри в трельяжі, узятий рястом, лиже просочений слізьми, святом, снами брудними сирий барліг. IVАдріатики вітром нічним до рана канал переповнюється, як ванна, яхти гойдає, що люлі; фіш, а не віл в узголів’ї стає на чатах і пучині стачає промінь зірчатих тюль колихати, поки ти спиш. VПоживемо, заллємо в час добрий неживою водою графина мокрий пломінь граппи, ляща вжуємо і ми, наситить і нас, як ніяка птиця, предок хордовий, дасть спастися ночі сирої, серед зими. VIНа Різдво без снігу, шарів і хвої, скільки сяєв границі берегової; мушлю молюскову лишив дну, хмурий з лиця, зі спини охвітніш, Час помічає з-під хвиль опівніч стрілку на вежі – її одну. VIIТопнуче місто, де твердий розум мокне, як око у прі з прогнозом, де сфінксу Півночі з Півдня брат, учений грамоти лев крилатий, книгу відклавши, не крикне «ратуй!», не похлинувшись з сіянь свічад. VIIIГондолу б’є об зогнилі палі. Звук заперечує у поталі слух, слова; мерзлоту боліт, де руки тягнуться хвойним лісом, любі дрібним, але хижим бісом й пельки слиняві леденить. IXЛіву схрестімо, втягнувши кігті, з правою, зігнутою у лікті; жест, зіставний зі тим, що гнув молот і серп, – і, як чорт – Солосі, сміло покажемо це епосі зі достобіса жахного сну. XТіло в плащі обвика, по мірі кіл, де Софії, Надії, Вірі і Любови не вжитися, і навспак: у нічиєму тепер на посмак гіркуваті цілунки ебре і гойок, годі і міст, де слідів стопа XIне полишає, як лоді – гладі водній, де миті на циферблаті стелються колією нулю – не обридає слідом глибоким – площам, зі їх «прощавай» широким, вулицям, вужчим за звук «люблю». XIIШпилі, колони, різьба, ліпнина арок, палаццо, мостів; невинно млі усміхнений лева зів на незайманій вітром довкола стану вежі, незгинній, як злак без лану, з поясом часу, а не ровів. XIIIНіч на Сан-Марко. Зайда зі м’ятим млою лицем, нерізнимим знятим з безіменця обручкам, гризучи ні- готь, угадує краєвиди того «нікуди», де уціліти думці можна, зіниці – ні. XIVТам, за ніде, за його наділом, чорним, ніяким, суцільно білим, зір і доречний, і річ сама. Може, і тіло. У темну пору швидкістю світла є швидкість зору; навіть як світла на те нема.
|