На об’єктивністьЗла і добра, видний умом, грань пощо топчеш? Та бо пора? Любий Дамон, глянь, на що ропчеш. Проти вини дечия, в чім пристрасть чимала? Не у жони цупиш вночі шмат одіяла? Речі пусті: «Благо не піч. Благо не гріє». Та у бразді злак на куліш сім’ям і зріє. Топчеш, ретив: «Плевели жит – вірі погуба». Щодо хлібів – ними живіт ситити любо? «Зло усякчас мінить канон: нинішній, они». Десь убачав, любий Дамон, злу Пантеони? «Зло і добро парою рук оку здається, дів і матрон буцім округ талії в’ється. Ніяк, либонь, колом кружить птиці двоглавій». Лівій, Дамон, иншим вершить чином, чим правій. «Так. А як гроб тісний вельмú, бачитись нага, тужачи лоб п’ядей семи – се хіба благо? Поки стою. Далі, пеняй, участь колоди». Душу свою, друг, не рівняй лону природи! Час – не медаль, видима нам словом і бюстом. Доля є даль, суджена снам, трачена глуздом злим і благим, як не волій Волі і Бога. Щодо богинь – в діві нагій скніє небога. Коби не так, звили б ураз тварями в зграї. Герб на п’ятак був би у нас, решка – в Китаї. Плющили б лоб. Инше зійшло б сонце Давиду. Був би потоп. Брали б у гроб аз алфавіту. Годі, Дамон. Всюди свій руб, свій ієрогліф. Цар Соломон, пильний до скрух, з ними у долях? Страсті не рать: сих областей поніч не красти. Стерті стократ грані страстей. Де чиї раті? Час не медаль. Світ не чекан граней зворотних. Доля є даль і для оман птах жовторотих. Чист оковид: чужда сих лон суєтність птича. Мудрий, як жид, любий Дамон, ось тобі притча: Крадуть сувій. Ловить, гляди, страж голодранця. Ганить криві ноги крадій? В просторі щастя! Простір сіром тішить благих, їх безпорадам ставить шатро, гріє нагих, корпії к ранам клáде, як хліб клáде в уста, кормлячи сиріт. В овчий вертеп прийме Христа – хер тобі, Ірод. Аз воздає: застить рабам перл у короні. Волю дає, як по рогах білій корові. Днів і земель кріпить рубіж – царству кінчатись. В зівах пустель, смерті поміж, викаже кладезь. Ліс остріїв зброї об кров ночі затупить, ратям гаїв, ратям дібров ліком уступить. Чулі цв’яха п’ясті, що вух щуляться мушлі? Суша жаха – рискає дух морем од суші? Що в далині рівне ріллі неба Молочній? К діві одній трепет волінь серця – докончий? Не осягнуть: матері плід ждати з утроби довше, чи тут грані скоблить блага і злоби. В грішній душі, ловше иних в тоскну годину, долі куші звидіть устиг? Драхму єдину. Годі, Дамон, прієш дарма. Скріпи неладні. Друг, охолонь: здріти катма благ в порівнянні. На рубежі тиш обопіль, страшно до дуру. Слабій душі смерть на копил втеч у Натуру. Так, уявляв, буде в труні? Покою царство? Випав талан злоб і гонінь: вічне митарство. Пнешся, кажу, до рубежу з чорного ходу. Друг, не сужу. Инше скажу: Бог – не природа. Друг, попустись. Я не грожу. Раю, натомість. Зором у вись, більше скажу: Бог і не совість. Він їх творець, річ, позаяк, суто в різниці: дім узірець – для житія – чи будівничі? З ліку палат збився, ретив? – котре питаю. Слід пам’ятать ліку мотив, Кушнеру раю. Най (не вини: адже не суд) відають півчі: є такі дні, що не спасуть й кущі повищі. Загнаний звір статуй співця з цоколя скине, страму допір з ници серця мертве поіме. Зла і добра, любий Дамон, грань пощо топчеш? Буцім пора? Вдався умом? Глянь, на що ропчеш! Не мишура дух звеселя нині убога? Як ся пора? Як же земля? Як бо епоха? Друг, не вергай громи словес «з пушки по мухах». Діло читай – казано єсть: «нищії духом п’ють благодать» – чашами, ген з царства небесна. Жирно давать тим, хто блажен, дань з околеса? Се бо не стид? А даємо. Пак у охоту. От і плодить, – себе б само! – голе босоту. Пусто ректи: «Світоч і тьма – речі супутні». Плід суєти, а не ума в поміч розпусті. Те бо і суть: кріпче оріх – псовані зуби. Годі облуд: ось у чім гріх. Гріх не прелюби. Прищ на губі: спав чи кохав. Много мотиву. Гріх у собі. Годі гріха ближніх противу. Скрушно, як єсть, душу терзать? Паки, не ропче грішного з десть инде поять? Цукру солодше. Каянь кортить, схиму принять, лобом о паперть. Після, гляди, спереду гладь, білена скатерть. Бога спіткав! У самоті, звісно, в бентезі. Благість така, що поготів. Так і спасешся. То кораблю в бурю канал – ліпша з оказій. Вельми скорблю: Каїн не знав аз навігацій. Як не гріши, на рогачі чиститься сажа. Викуп души – благости чин. Драхма годяща! Годі, Дамон, тоскно скликать нудь недолугу. Неміч, либонь. Альфа людська – в величі духу. Дух – благодать в тверді инíй дрібочці праху, що не завдасть глині земній смертного жаху. Дух – її нить, щоб угорі, в небі, по свійськи в чисте рядить глині сирій скрухи сирітські. Пірветься де нитка яка – кайся на вітер. Каятись – те й ждать звисока, благ щоб навіяв дехто, кого, видний умом, товкав у груді. Мало з того вийде, Дамон, фори Іуді. Чи на порі, Муза-сестра, тілу, маніром ліпшим до прі Зла і Добра стряти приміром? Докіль кружу зором довкіл, жадної, врешті не укажу сим обопіль рівної речі. Сиріч, сужу – годі облуд: днесь они сірі. Більше скажу: грудію в грудь, óбі ці Сили чужді звитяг, січені в прах, буцім капуста. Кушнеру й стяг1. От у чім жах: óбі безглуздо мертві в землі чорній лягли в гаї квітучім. Круків у млі окіл голів, – зграї в грядущім. Гигнув пароль, вівши нас крізь части тенета. «Котра юдоль сіллю зі сліз ноті причетна? Чий там хорал гне висхідну в землю умисне?» Чулий потал дух одхідну пісню і витне. Хто володав, може зайтись плачем по тому. «Хто потерпав?» Де напастись тями Дамону? Цар у главі, пак узнаки, вік не ночує. Дехто, на дві хлані хуткий, третю учує! Пусто рядить, ліро, правіж. Муза холоне. Нумо, спинить! Луснув терпіж. Серце не годне. Чув ловкача? Тьма із вікна. Пусто у кріслі. Дать у качан, звивини най глоткою б лізли! Моги катма. Де мій Критон? Вештає де б ся? Бачу: зима, к діві Дамон в спальню крадеться. Сніг на стежі слід порошить. Чом не лукавець! Певен в душі. «Плоть не грішить». Той іще ланець. Ба, не бідняк. Драхму язик держить належно. Лагідно пак, к діві приник, то, паки блешню, кине на дно Лоти позір з борта корити... Те і воно: той же манір, губи розкриті. В толк не озьму, – діва се, дід? – з мутного лику. Годі осмут? То порадій схожість велику. Ось тобі мста: сам забагав зайця за яйця. Хвіст до хвоста числиш, лукав, з ким був злигався? Чину сприяй! Вдалий умом. Лепта до лепти: драхма твоя варта, Дамон, діви і Лети. Чвертка листка. Ґніт би горів – тіні перечать. Зірка мерка в повнім цебрі. Миші щебечуть. Лишмо перо. Чин напучань – мислима доблесть? Менше сіром? Лавровінчань сим не сподоблюсь. Видива, пріч! Чашу з вином! Почести древнім! Глупая ніч. Сніг за вікном – одіж деревам.
1 Адресовано поету А. Кушнеру.
|