|
М. Б. Ото мене і було, що у твоїй долоні, до чого у ночі лоні ти клонила чоло. В тому, що долілиць видалось тобі ясним: в абрисі невиразнім, перегодом – із рис. Твій, гаряча, палка, одеснýю, ошýю – мушлі, якими чую, шепіт і опікав. Ти, сукаючи беж штори, у вогкий проріз уст мені вклала голос, окликати тебе ж. Я був наче осліп. Ти являлась, щезала, моїм зором ненатла. Так полишають слід. Так світи, від пори творення неугавні, полишають в кружлянні, без остачі, дари. Так, чергуючи жар, холод, темінь, світанки, никаючи світами, кулька кружля.
|