|
Я завжди був певен, що доля – гра, Що навіщо риба, коли є ікра. Що готичний стиль переможе, як школа, Як здатність тягнутися, без уколу. Я сиджу край вікна. За вікном осика. Я любив небагатьох. Та сильно. Я вважав, що ліс – лиш частина поліна, Що навіщо вся діва, коли є коліно, Що, втомившись від віком здійнятого пилу, Руське око завмре на естонському шпилі. Я сиджу край вікна. Я помив свій посуд. Я не буду щасливим, як був тут досі. Я писав, що у лампі є жах підлоги, Що любов, як акт, не є дієсловом, Що не знав Евклід, сходячи на конус, Річ набуває не нуль, а Хронос. Я сиджу край вікна. Пригадаю юність. Посміхнусь буває, бува відплюнусь. Я казав, що бруньку руйнує зелень, Листа. І що впавши в погану землю Сім’я не проросте. І що лук і галявина Є зразком рукоблуддя, природою явленим. Я сиджу край вікна, охопивши коліна У товаристві власної тіні. Моя пісня позбавлена вщент мотиву, Зате хором її не затягнуть. Не диво Що ніхто, за промови мої негречні, Не покладе мені ніг на плечі. Я сиджу край вікна у пітьмі; Як потягом Море гримить, за завісовим протягом. Другосортного віку жилець, я гордо Визнаю надбаннями другого сорту Й віддаю в майбуття мою кращу думку, Наче спробу вдиху серед задухи. Я сиджу у пітьмі. Непроглядній. Повній. І в кімнаті не гірша вона, ніж ззовні.
|