|
Я стояв на тім, що планида – гра. Що навіщо риба, раз є ікра. Що у готиці маємо гідну школу: і звитяг сторчма, й засторог уколу. Я підсів до вікна. За вікном осина. Я кохав не часто. Одначе – сильно. Я гадав, що ліс – похідна поліна. І навіщо діва, як є коліно. Що в пилу віків попускає вирлам росіян вікопомним естонським шпилем. Я підсів до вікна. Я помив посуду. Я щасливим був, як уже не буду. Я писав, що лампочці люба пíтьма. Що любови чин не пізнати ницьма. Що не знав Евклід, що іти на конус річ понукає не нуль, а Хронос. Я підсів до вікна. Мов у пору юну, усміхнусь, буває, буває, сплюну. Я сказав, що листя руйнує бруньку. І що сíм’я у разі потали ґрунту не піде у пагін; що галяви, луки поготів не в собі, де блудили руки. Я підсів до вікна, легкий на помині самотинній моїй, обважнілій тіні. Моя пісня осібна була мотивом, от і хор її не співав. Не диво, що мені за це в гуртовій полегші ні ноги ніхто не кладе на плечі. Я підсів у пітьмі до вікна; як хори, море хурчить у хвилясті штори. Спібесідник часин другосортних, гордо визнаю привселюдно не першим сортом мої ліпші думки, та чию потугу раю днині наступній – змогти ядуху. Я сиджу у пітьмі. І вона, у лоні закуту, гідна пітьми іззовні.
|