On a cloud I saw a child,
and he laughing said to me...
W. Blake

1


Ми у лузі грати в квача охочі,
кинув пальта долі, в одній сорочці.
А як дощ і сльота тому на заваді,
беремось за ум і вчимось, як кляті.

Наші вічі посібник побіжно глянуть.
Усі наші снива явою стануть.
Ми полюбим всіх, а за це – вони нас.
Ми з надією множимо плюс на мінус.

Ми в дружини візьмемо дів з очима
неполоханих ланей, а як є ними,
то струнких парубійків у мужі візьмем
і ніхто не виявиться самітним.

Позаяк у ляльок усміхнені лиця,
ми помилимось де у чім, сміючися.
Отоді зі спокоєм знакомиті
мудреці нас матимуть на приміті.

2


Ми у мислі окріпнемо перегодом.
Ми всілякі недуги загоїм йодом.
Наші вікна завішані будуть тюлем,
а не забрані в чорні решітки тюрем.

Ми приємну роботу скінчимо рано.
Ми віч не зведемо в кіні з екрана.
Ми важезні брошки пришпилимо платтям,
коли хто без грошей, то ми оплатим.

Ми судно збудуєм з гвинтом і паром,
цілковито залізне, зі повним баром.
Ми зійдем на борт і відкриєм візу,
і оглянем Акрополь і Мону Лізу.

Позаяк континенти у океані
як на якорі й четверо пір наявні
року инде, а баки пального повні,
двадцять місць оглядинам наготові.

3


Тьохне нам соловей – залунає гаєм.
Ми не більше віримо, що вмираєм,
чим ворона опудалові за тином.
Винуваті, каємось тим же чином.

Ми зістарієм в кріслі глибокім сидьма,
у оточенні внуків і внучок. Сíм’ям
не утішеним раятимуть сусіди
телесвідчити вирок шпигунській сіті.

Як нас учать книги, епоха, люде:
завтра так прикро уже не буде,
як вчора, і слово сіє писати
в tempi слідує нам passati.

Позаяк осередок душі у тілі,
станемо ліпшими, чим хотіли.
Пирога ми засмажим на чистім салі,
адже так смачніше: так нам казали.

* * *


Hear the voice of the Bard!
W. Blake

1


Ми окрай села не чаркуєм в сіні.
Ми себе не дамо в женихи царівні.
Ми мочаєм в щі не постіл, а вуси.
Нам сміятись сором і нудні рюмси.

Ми дуги з ведмедем не гнемо нігтем.
Ми на сіроманці вперед не їдем,
і він не зведеться, пирнутий шприцом,
ні в зударі об землю, чарівним принцом.

Мідні сурми чуючи, ми не сурмим в них.
Ми не любим подібних собі й осібних,
крутіших замісом на иншім тісті.
Ми не певні у часі, а частіш – місці.

Позаяк від півдня далеко північ,
думка сіпає думку чимдуж надривніш.
Коли меркне сонце, ми струм вмикаєм
і смакуєм на ніч грузинським чаєм.

2


Ми не бачим сходів у ріллі нашій.
Жахний у нас захист, судді незрячі.
Нам миліша швайка, ніж гол воротам.
Вчастуйте обідом нас і компотом.

Нам зоря у оці, що сльоза – подушці.
Ми гидуєм короною на ропусі,
чиряком і бородавкою на п’ясті.
Подаруйте нам тюбик доброї мазі.

Нам глупство миліше лукавства лиса.
Невтямки нам, навіщо деревам листя.
І, коли ті Борей обриває махом,
ураз ціпеніємо, йняті жахом.

Позаяк на тепло зазіхає холод,
піджак у латках наш, кожух в проколах.
То не глузд ослаб, а вічі нездалі
різнити орла силует і чаплі.

3


Ми боїмся страт і смертей посмертно.
Нам знайомі наші жахи предметно:
порожня імовірніша чанів пекла.
Нам не знати, чи вчує хто наше «леле...»

Наші лінії доль і на крапку згідні.
В узголів’ї доні в нічній сорочині,
або сина – в майці – нам не стати снами.
Тінь наша довша ночей перед нами.

То не дзвін калатає над хмурим вічем!
Ми в пітьму ідемо, де світити нічим.
Ми спускаєм стяги, палим бумаги.
Може дасть і пригубити хто зі фляги?

І чому так виходить? І гріх за долю
кивати на вдачу або Божу волю.
А обіцялась хіба инакша?
Ми платили за всіх, от і решта ваша.
Петро Скоропис2018