|
F. W. Коли ти поминеш мене в краю чужім, хоча нівроку слова ці вимисел, а не завбачення, про віщо оку у всеозброєнні сльози вони не повістять, ні дати їх витончена волосінь не в змозі вивудити, най ти за тридев’ять земель і за морями, в формі епілогу (хоча, нагадую, сльоза і без минулого, потроху все зменшує), але мене ти поминеш тамтого Літа, ще Божого, й зітхнеш, – о, не зітхай! – обвівши сумовито ті кількости морів, полів, між нас – і не убачиш чинні з літами речі: товп нулів і їх очільниці. В гордині твоїй чи сліпоті моїй річ, або тім, що ні до чого не зобов’яже це, та їй- же, й дякуючи Богу, на боргову бодай пеню за те, що боронив погано від гірших бід, обороню тебе від зайвого зітхання. Майбутнє має форму тьми і супокою в ній нічного. В майбутньому, якого ми не знаємо, щодо якого, собі, принаймні у однім я в стані з’ясувати дещо: що стріч зі самотою в нім нам доста випаде і те, що воно уже настало – рев метілі, здаленілі зойки з глухої сутолоки мрев тому незаперечний доказ – в майбутнім – і не у простій розраді річ, а гойній силі – отак бо віщий голос мій! зворушити уяву в стилі від Шахрезади; поготів чи позаяк, цілющий скорше посмертний жах, а не тамті мотиви смертного, – дозволь же осичин лепетом журних і зичити тобі утіх; та щоб тіні у снігу круг них звитяги славили Евкліда. * * *Коли зітхнеться по мені, дня, місяця од Божа Літа такого бо, на чужині, за тридев’ять земель – а вийде не менше двадцяти осьми можливостей – озброюй вічі вологи краплею, візьми ще аркуш, і пером щовище сторчма в нім перпендикуляр постав, сподіванці в підпірку й помогу, буцім той кресляр, між точок двох: як під копірку маліємо ми, чи й цілком зникомі, а папір – спонука триматись поблизу обом, хоч точками; отож, розлука і є межею по прямій, і, самовіддані, як пара коханців – погляд твій і мій – крутизні перпендикуляра послідують у горній схрон з надією на порятунок висот і ломотою скронь; то що це є, як не трикутник? Огляньмо і фігуру ту, яка незлецьки в часі онім нас понукала б у поту скидатися не раз холоднім, найти потилицею кран опаленому злістю глузду; і стачило б її старань, коли не стерти віч полуду із ревнощів, прикмет, комет, порч, приворотної хороби – то перейнятись на предмет її трикутної подоби. Всьому своя пора і ґрунт – а тиснява і сліпуватість обіймів – ліпші з запорук розлук тривалих; обійнятись воліли й покладались ми самі на простір чи не надто лопатками та ліктями, за що сторицею й розплата за зраду нам; візьми перо і чистий аркуш – для промоцій простертого, проймися про- порційністю – а ми у змозі весь простір уявити, геж, і уселенськість місць, належних Творцеві: не сторожі веж захмарних, то страстей у вежах захмарних – уяви собі оту пропорцію прямою, між нами лежма, далебі, і, мапу буцім, для розвою подробиць сутнісних, розміть сей аркуш, умістити перш ніж урешті все – і зрозуміть любови від життя залежність. Отож, нехай прямої довж відома нам, а нам відома її тотожність скріпам лож подружніх, і зіяє пройма на місці стріч проникних віч од недолугого маневру між крайнощів(об чім і річ), то перпендикуляр, по центру сторчма постаючи, й трима два погляди і, прямовисна з підстав ґрунтовних, обома здіймається його вершина озонних не заради дір, і хай обом снаги не стачить на більше; але кожен взір, заціплий на вершині – катет. Прожекторів так промінці, проникні у недружній хаос захмарний поночі – і ціль найдуть, і раді перетятись; ба, ціль їх – не мішень стрільця несхибного, – але бездонне свічадо неба, де лиця нездалі бачити дне óдне не кажуть; і кого, як не мене, теж катета, окрему тобі довести надихне з оказією теорему, обернену прямій, і де доведене наводить ляку гірш пугала, і жах веде забаглого притулку в закут. Це те, що нам обом дано. Надовго. Назавжди. Завважу незримі, а усе одно матерії. Зразки пейзажу місцини для нестрічі. Звід захмарний. У відлюдних нішах гостинний закапелок. Вид кутів, тим ліпших, що глухіших, принаймні, тим, що зусебіч нас не заскочать там. А решта є власність неподільна віч: верх власності для їх предмета. З роками, бо далеко до безсмертя нам і до едемів, ми вимостимо там гніздо і в нього порівну складемо скарби самітників, сміття неоговореного тощо у закутах подовж життя; і рано, або пізно, точка з оказією піде в ріст, заматеріє відкорінно, в ній зоряних набуде рис світ внутрішній, який хмарина не застує, бо сам Евклід дає обом, імлою любим, і третій кут заздалегідь; це, буцім, і скріпляють шлюбом. Такий нам випадає триб. Надовго. Назавжди. До гробу. Незримим навіч. То згори є око, пильне на поробу невидиму: і день, і ніч, зі Заходу по Схід, при повні зникомі – ока умлівіч усевидющого не годні уникнути. І кільки б яв пітьми не ув’язнила скопом, візьми його тепер і встав своїм новітнім гороскопом, докіль те око в темноті не розібрало слів. Розлука є сума тріїці кутів, а нею викликана мука походить з потягу множин до злук; і їх взаємна мога сильніша инших форм тяжінь. І поготів – потуг земного. * * *Схоластика, ти кажеш. Так, дітвацька забавка зі горем ним невстидимих неборак у сховки. І зоря над морем – що є вона, як не (дозволь додати, щоб зарозумілим не видавався стиль) мозоль, натерта просторові світлом? Схоластика. Бог її зна. Можливо. Ліпше догодити у відповідь. І де вона, межа схоластики в сім світі? Бог віда. Ідучи до сну, я бачу за вікном кончину зими, що застує весну: це ніч відраює причину від висліду. Не визнають квадрати, дати, оковиди твою долоню, чи мою, до скронь притиснуту... Коли ти невільно поминеш мене, згукнуться мимоволі згадкам і височіні, де майне деінде, там, над Скагераком, у инших колі, чи сама, блукава, мерехтлива ледве зоря, якої вже нема. У тім і поляга мистецтво любови, та й життя, утім, у відчутті речей підспудних, що в місці виявить пустім скарби, потвор, дівочогрудих крилатих левів, пасадобль божків безмірної могуті, провісників орлиних доль. Подумай, кількимога суті творінь простіш – і поготів, чим витинати оторочки природній оболонці див – дійти у просторіні точки! Ткни пальцем уві млу – най будь- куди. Куди волієш ткнути. Не те, що є у ньому, суть життя, а те, що мусить бути. Ткни пальцем у пітьму вгорі, де висотою ані ноти не поступається зорі; а як її нема – довготи, мазків зайовзаність незлу звиняй, немов тетер убозтву над токовищами розлук, немогу звиситися мозку.
|