Аді Струве IПейзаж, чи майже. Кількісно фігур помалу убуває у довкіллі з напливом статуй. Колір шевелюр у мармурі, цім навпаки вугіллі місцин, годиться Півночі. Плато; гіпербореї патрають капусту. Усе горизонтальне, і ніхто вас не притис розчулено до бюсту. IIМожливо, це – майбутнє. Тло, еге ж, для каяття, для помсти товариству. Глухого, та проникливого «геть!». Раптового прийому джиу-джитсу. Еге ж, це – місто будучини. Сад, густий і непроникний ба, на оці, як ящірці у тропіках – фасад готелю. Поготів – у хмарочосі. IIIМожливо, вид минулого. Жалів і відчаїв. Їх юрмиськ на вершину. У час минулий черги з дієслів. Укоськаність сум’ятиць крепдешину. Се – царина минущого. Стезі, глухої, без надій. Калюж тутешніх, що всотують зображення усі, як лушпайки – окатої яєчні. IVДостоту – перспектива. Календар. Вірніше, зі роз’ятрених гортаней нагода глибині душі нездар зізнатись у потузі бездиханній. І голосу, не оку, як було, опісля перепрошувань на кутні, спідручно обирати більше зло з надією на чулість у відлунні. VМожливо – натюрморт. Оддалеки усе, що опояшуть рамці, махом мертвіє, нерухоміє. Хмарки. Річна гладінь із випадковим птахом. Рівнина. Часто-густо, і вона, як формою приплюснута ідея, теж передує змісту полотна, листівки, виправданням Птоломея. VIМожливо – зебра моря або тигр. Від кинутого погляду і плаття облизує литки наперекір нездалій у засмазі балюстраді, і вечоріє, далебі. Жара; і розпашілий молот з наковальні зісковзує; і соло комара скінчається овацією спальні. VIIМожливо – декорація. Дають «Причини Нечутливість у Розлуці до Висліду». Розчулює прелюд спів-виконавців, сліпуватих буцім, і «до» звучить, як тимчасове «од». Блискуче, ніби крапелька зі крану, з вібрацією, над дротами нот, місяцелике – лине в ніч сопрано. VIIIДостоту, це – портрет: у свій манір землисті, невибагливі відтінки поверхонь успадковує і зір, зосібна – у приставлених до стінки. І поступкою світлому, бліді клубливі хмари, буцім олімпійці, спиною чують уряди-годи у маляревім – погляд самовбивці. IXЩо, зрештою, і є автопортрет. По суті, крок убік від власне тіла, повернутий у профіль табурет, вид здалеки життя, що пролетіло. Оце і звуть «майстерністю»: пуття і змогу не боятись процедури своєї, власне, в формі небуття, відсутности в нім, списаній з натури.
|