|
От і знов я стою під цим вицвілим німбом, обважнілим, перистим, рихлим, єдиним хлібом душі. Помалу накрапує. Юрку полівку вітаю навзаєм свистом. Збігло піввіку. Барвінок і камінь зі скулами у щетині моху й нині – ні з місця. І тхне, в пати́ні, бляклий, у смугу, гомерового сувою відріз, чиї непомірності воздаються моквою. Першими це помітили, скоріш усього, дерева, чия грунтовна вкоріненість – прояв невіри в рейвах птичий зі метушнею, що відбиває строгість погляду на сторукість, иноді – одноногість. У цім рівнім, безпристраснім, потойбічнім світлі відмінність рибини, що йде у сіті, від вимоклої на хлющ статуї алконавта помітна тільки адепту ідеї «будьмо/бувайте». І радше її двокрапка, чим дріб у еннім коліні голосу на пустелю, виплід в оледенінні, я просочую рідну, іржаву, гранітну масу крапелькою зіниці, гожою й позачассю.
|