|
Були так довго разом, що припав на друге січня раз, і два вівторок, що скинута у подиві брова, як щіткою зі скла автівки – морок, навідліг зі лиця змела печаль, лишаючи проясненою даль. Були так довго разом, що і сніг недавній вікувати мав надії, а щоб повік їй мружити не міг, ховав я ті долонею, і вії, не певні у долоні рятівній, метались, як метелики у ній. Були отак неквапні в новизні, що і тісні обійми уві сні безчестили увесь психоаналіз; що губи, зголоднілі по плечу, з моїми, що гасили вже свічу і не чинили опору, зливались. Були так довго разом, що в’юнкі шпалерні ружі впали у немилість березових гаїв, і навпаки, і деяка грошва в обох водилась, і обрій з моря тридцять вечорів пожежами Туреччині ярів. Були так довго осторонь, без книг, без меблів зі начинням, колуарам з канапою чужим, що заковик не мав трикутник з перпендикуляром, в помогу деким, стійма, зокрема, устромленим над крапками двома. Були так довго разом, що цілком загусла тінь і бачились обом за двері запобіжні – сниву, мислі, та стулки самохіть не подались урізнобіч, і ми проникли крізь, і чорним ходом у майбутнє вийшли.
|