|
В’яви, що війна закінчена, що запанував мир. Що ти іще відбиваєшся в дзеркалі. Що сорока, або дрізд, а не юнкерс щебече на гілці «чи-р-р-р». Що за вікнами – не руїна міста, але бароко площ його; пальми, пінії, магнолії, чіпкий плющ, лавр. Що чавунна в’язь, де повадилася скучати повня, якось, та стримала натиск мімози, плюс вибух агав. Що життя треба знов почати. Люди виходять з кімнат зі стільцями, як буква «б» чи м’який буцім знак, мало у чім споможні їм. Ні селу вони, ані місту, за винятками себе, плитняка бруковиці та вправ зі множенням. Річ в гегемонії статуй. Або – порожні їх ніш. Себто, якщо не святість, то принаймні, синонім. В’яви, що усе це – правда. В’яви, що ти бубониш за своє, ведучи об нім, зайвім тобі, стороннім. Життя починають наново саме отак – з картин виверження вулкану, шлюпки, що боре бурю. Зі чуття наодинці з ними, що ти один бачиш цю катастрофу. Вражінь, що під натуру доволі у тон підібрані канапа і ліпота в жовтій китайській вазі, чашка спитої кави. Волаючі барви квітів, їх зівялі уста, чутливі до катастроф, і мали на це підстави. Будь-яка річ вразлива. І мислимі, і яві належні, однак забуваються. Разом вони холопи мислей. Готові форми їх, узяті у голові, їх пов’язаність місцем, якости Пенелопи, опінії за майбутнє. Засвіт піє когýт. У новім житті, у готелі, ти, ідучи зі ванни, загорнений в простирадло, триножитимеш і тут чотириногі меблі, металеві і дерев’яні. В’яви, що епос кінчиться на ідилії. Що слова – не те, що на язиці полум’я: монологу, котрий незрівнянно ліпших глитаючи, смакував; а в тобі неважнецьку заважив змогу, мало тепла. І гаруєш ото тепер. Ото і не потерпаєш, пак, здибавши незворушні гурти помон, вертумнів, венер, церер. Ото бо і на устах твоїх тільки пісні пастуші. Годі уже оправдуватись. Як не крапи тузи, нез’ясовних мастей валетів не змести зі столу. В’яви, що проникливий голос байдужий до сльози, любови бодай до чогось, остраху або болю. В’яви, що часом по радіо ловиш забутий гімн. В’яви, що на кожну букву подибуєш цілу свиту букв, що укластись волять у «бетсі», у «ібрагім», і перо полишає межі смислу та алфавіту. Сутінь у новоденні. Хуткі на «ц» цвіркунці; класика перспективи, бракує хіба що танка або ж – сирого туману в її кінці; голий паркет, нездалий до залицяння з танго. Миті в житті новому марно гукати «стій»: це зведе нанівець її, змахне, як хмарку. Та вистачить глянцю рис твоїх, щоб і на тій їх стороні здоровити всіх і ліпити марку. Білі стіни кімнати біліші за біль снігів у кинутім, щоб жахатися висліду, вочевидьки, погляді, радше згіднім пуститися берегів, чим з нестачею в спектрі напівтонів розцвітки. Аніщо річ не вибача так, як ті скрушні місцини, де річ скінчилась. Чіткість у прикінцевім наверненні зору – буцім до порожні, до безпредметних ландшафтів і є мистецтвом. Оболок у новім житті кращий за сонце. Дощ, ідучи без угаву, без просвіту – в поміч вікнам. Тим же маніром, потяг, якого не ждеш також на пероні в плащі, прибуде належним чином. Там, де є обрій – вітрило йому суддя. Око знайде і змилок – на мить, у собі не певну. І хто б тебе не гукав – «ти хто?», ти кажи: «хто я? а ніхто», як Уліс – стрічному – Поліфему.
|