|
Так, буцім Лівій Тит який, і він в шатрі своїм сидів, тримав незриму на оці пустки окіл широчінь і м’яв в сухих руках листа із Риму. Палило сонце. Доста поспіль днів він брів один в безводнім океані, щоб зір у поміч роздуму склянів і запеклася слина у гортані. Палило сонце. Стовпчик ртуті ріс. І вхід в намет іззовні, поза сумнів, пісок заніс, заніс, поки він думав за витоки вологи в кілько сліз.
|