ІПомер він в січні, на початку року. Співав мороз під ліхтарем нівроку. Природа запізнилася до строку кордебалет красот усіх явить. Засніжені шибки робились вужчі. Басив і кріпшав оповісник стужі. На розі брались кіркою калюжі. І брякнув ланцюжок об дверці літ. У траті спадку не шпиняє днина родині Муз. Безрідна сиротина, поезія тримається зосібна на неугавнім добіганні днів. Плеснувши у зіниці їх, по лімфі вона рідня лиш еолійській німфі, мов друг Нарцис. У календарній римі на видноті і час, що здаленів. Без волі злої і понук до злого, з Каталогу, по всьому, чималого, смерть не за спів запитує у нього, а окликає іменнно співця. Їй байдужі узліски і галяви, моря зі блиском, гожим для уяви; вона, що є завісою вистави, уважити зволяє лиш серця. Багаттями з хвоїн пустир світився, мелися за поріг гілки і глиця, лічила янголят своїх полиця. Католик, він очікував Різдва. Та наче море, в піннім шумовинні плескає в хвилеріз, і, потай в піні назад усе визбирує, він нині відкланявся у розпал торжества. Уже не Бог, а Часу плин майбутнім зове його. І піснярам наступним і гребні, і глибини хвиль під спудом до квітчастої крайки бахроми несе грайливо, б’ється ними досі об край землі, сміється у затоці пісень січневій, маючи на оці ту сушу днів, де зостаємось ми. IIО, непомильні в лицях, маги, де ви? Агов! Біля могил не до весіль: Фігури дві скорботні обопіль. Співають обі. Обі – в співі ревні! Дві діви мов, та горе тлумачеві. Не страсті означають стать, а біль. І профіль на Адамів мимовіль скидається, а зачіска – від Єви. Уклінно, скількимога там голів Америка-родителька у млі – і Англія, де він помер, схилили по обі сторони його могили. І в небі хмари, ніби кораблі. І будь-яка могила – край землі. IIIАполоне нових діб, поклади вінок до стіп Еліота, як наділ невмирущим в світі тіл. Шерех кроків, ліри звук не забуде ліс округ. Буде пам’яті служить тільки те, що буде жить. Годі в світі піль-роздоль. Не забуде їх Еол. Не забуде жаден злак, як жадав Горацій Флак. Томас Стерн, не бійся кіз. М’яко стеле сінокіс по стерні отав. Їх дух не забув кульбабин пух. Так любов тікає пріч, вже чужа назавше, в ніч, обірвавши крик, слова, вже незрима, хоч жива. Ти полишив нас, та ми іменуєм царством тьми край без овидів і меж. Це – од ревнощів, еге ж. Не забуде ліс і луг. Не забуде все округ. Буцім певні, – ще діждуть! – чулі ласки, рук і уст.
|