|
Крапка ураз оковирна, де край прямій. Віко хапає простір, як повітря – зябра. З губ, що усе огубили, окрім “Боже мій”, тим гучніша дедалі абракадабра. Віднімання, як дзиґою не верти абощо, береться за зовнішні дані; павутиною сковувані кути кімнатини нагадують чемоданні. Далі їхать нікуди. Далі зась златоустові, пройді – була б різниця. І дзиґар так вицокує раз у раз, мов домівка вдрузкú ось-ось розлетиться.
|