|
V. S. На Різдво всі ми трохи волхви. В продовольчих вітрини з дарами потонули б у морі рухви, та, на щастя, треновані дами стрімголов обслуговують люд: кожний сам собі цар і верблюд. Скрізь – портфелі, пакунки, кульки, перекручені шапки, краватки. В банках скачуть живі огірки. Закликає юрбу до порядку активіст. Це ми так пізнаєм ту стезю, що веде в Віфлеєм. І володарі ницих дарів вже в трамваях розтискують двері, поринають в провалля дворів, – навіть ті, в кого пустка в печері, де до ясел не схилиться Та, над якою дуга золота. Порожнеча. Та в думках Її як згадаєш, то й світло проллється. Довгі, Іроде, руці твої, і від того Різдво не минеться. Це не просто гучний силогізм, – це Різдва головний механізм. Це й святкують. І людство веде до столів не гостина, не спрага. Всіх єднає бажання святе, – як не зірки, то щирого блага. Ось чому всі не дивляться вниз, і погонич роздмухує хмиз. Білі лиця. Надворі мете, і ревуть димарі, наче звіри. Цар пиячить. Ховають дітей, бо від страху хитається віра, бо волхвам по країні усій невідомі прикмети месій. Та одразу той страх відпуска, коли постать, закутана в хустку на порозі твоїм виника серед протягів, краючих пустку. Бога в серці відчуєш на мить, глянеш в небо – там зрка горить.
|