|
V. S. На Різдво ворожбити у усі. У крамниці насліджено й давка. За бляшанку халви у руці не знімає облоги прилавка провіянтом нав’ючений люд: кожен сам собі цар і верблюд. Сумки, клунки, пакунки, кульки, кучми, пики з краватками набік. Трунки хвої, горілки, тріски, мандаринів, кориці і яблук. Хаос лиць, і сльота на тропі в Віфлеєм у метільній крупі. І піднощики скромних дарів скачуть в транспорт і ломляться в двері, пропадають в проваллях дворів, дізнаються, що пусто в печері: ні худоби, ні яселець в ній, ані Тої, чий німб осяйний. Порожня. Та сподіванка див пустку сповнює, світлу властиво. Що нестямніше Ірод лютів, неминучіше близилось диво. І жадань нерозривна ужва – головна в механізмі Різдва. Те і празднує учтами світ, і зіставлені щільно віднині якомога столи. Не до звізд їх завсідникам, а благостині кріпне люду жага в порожні, і мигають пастуші вогні. Сипле сніг; не димлять, а сурмлять димарі. І обличчя, як плями. Цар пиячить. Не видно малят. Хто об’явиться – жодної тями: ми не певні прикмет, і серця не розгледять у млі посланця́. А як проймі дверній, осяйна, зі туману нічного густого у хустині постане Вона, – і Младенця, і Духа Святого пізнаєш у собі без стида; в небо дивишся й бачиш – звізда.
|