|
Вона зодяга панчохи, і заступає осінь; капронові ниті сотає брук. І чимдуж ошалілий він у волозі, то довша спідниця, остріш каблук. У спіднім хіба колонам тепер негоже біліти. І голий портик заріс. Взнаки і невгавному оку: добігло Боже Літо з тобою, – куди не кинь... Тепер і деінде шерех, авжеж, нівроку пасує утечі війська, знамен трепла. І ліпше гукати по імені пору року, не в змозі уберегти тепла. Ото і суглобам від клавіш, що ждуть бемоля, різнити себе несила, і хруст в хрящі. Кватирка навідліг впускає повітря з моря – даремно виманюючи дощі.
|