IРоки минають. Брунатний палац з торця оздобився шпаркою. Швачка сліпа, нарешті, вселяє, нитку в золоте вушко. І Святе Сімейство, опавши з лиця, наближається на міліметр до Єгипту. Зримий світ кипить більшістю, виварюючи життя. Світло міст, згідно Ейнштейну, реалізовано в масі. Ніч впаде, і гастро`ном перевірить своє знаття виручки, розсипаної у зоряній касі. IIЯ вже не пам’ятаю нічого. Де і коли відбулася подія – і та, і решта. Невже це сталося? І ви зі мною були? Кажете, на пів-дорозі від Буди до Пешта?. Втім, і сама подія – вибух, революція на горбі, зрада жінки, повінь, вогні Кузбасу – позбавлена пам’яті і ховає в собі чи мене, чи тих, хто доплив до спасу. IIIСхоже, це означає, що віднині ріка несе мене і життя разом, що я вже подібний долі тієї матерії, з якої шиється все, і на стику з якою шкіра втрачає колір. Тепер свідоцтвом, що я не Піноккіо, не Темучин, . править лише мій профіль – звилина, якою пишатись може кожна монада моря наслідків і причин – все, чого можна не знати, прагнути і жахатись. IVТоркнись мене, – і відчуєш сухий ковил, або вологість парку, в якому шмонає мент повію, або мрію підошви – пил, або тих, кого вже нема, але я пам’ятаю. Торкнись мене – і ти доторкнешся до існуючого поряд зі мною і попри мене, до того, чому я байдужий, як сі-дієз – до, як синьо-жовтому байдуже зелене. VЦе я. Я говорю до тебе. Не чути? Пробач. Старість з’їдає голос, як зір et setera. Тож бельканто нині здатне хіба що на плач, але не вміє плакати, коли не бачить партера. Так, це я. Я шепочу тобі, щоб ти прислухаючись до кукуріку, тік-так і голки грамофонної, не помітив, коли в інші світи увійде мій голос, як Червона Шапочка в вовка.
|