IРоки збігають. На бурій стіні двірця змійкою звилась тріщина. Сліпа швачка стромляє урешті нитку в золоте вушко. І Свята Родина, змарнівши з лиця, просувається на один міліметр до Єгипту. Видимий світ умістив чи не всіх живих. Вулиці заливає яскравим, але стороннім світлом. І звіздар розторопним оком всю ніч опікується відсотками чайових. IIЯ уже і не годен згадати, коли і де трапилася подія. Ні трибу тої. У повітрі? Воді? Уночі? Удень? Зі мною? Вчора? Напередодні? От і сама подія – щось там рвоне, геть затопить, мста любки, вогні Кузбасів – непам’яті в поміч – щодо мене передусім, а чи хто там спасся. IIIЦе ваговитий доказ, що нині ми заодно зі життям. Що я вгамував цікавість шелестінь тих матерій, чиє сукно і щепляє шкірі свою безбарвність. Тепер і мене у профіль різнити не буде чим від якоїсь там латки, складки, трико паяца, часток і величин, наслідків і причин – усього, чого не цурався, палко жадав, боявся. IVРизикни – і спіткаєш сухий реп’ях, вільгість – і вечорів, і коли світає, каменоломню міста, Чумацький Шлях, тих, кого вже нема, а я пам’ятаю. Зачепи мене – і пізнаєш ту самоту, що одраює світ потурати мені, парсуні моїй, пальту, ту, на чий чесний взір, ми – неминучі втрати. VГоворю це тобі, геж – не моя вина, щойно не чути. Сума днів неминуче й вічі мозолить, і кепсько впливає на зв’язки. Голос мій сів, та, головно – не докучний. Це – щоб чулися ліпше ку-ку-рі-ку, тік-так, ретро-платівок вишаркування під голку. Це – щоб ти не помітив, коли я умовкну, як Червона Шапочка не сказала Вовку.
|