|
Джироламо Марчелло Сонце сідає, і бар на розі закрився. Ліхтарі загораються, буцім на ніч актриса обрамлює чимсь ліловим для чару і жаху вічі. І головний біль спускається на крилі да Вінчі в тім’я ворога у бруковій шинелі. І голуби на фронтоні двірця Мінеллі спішать спаруватися, як востаннє, анічуть не соромлячись, мов брутальні наші предки в обставинах незавидних у часи допотопні, собі подібних. Грона зі дзвону довколо дзвіниці, вкоріненої у венеційській висі, буцім поспілі й не долетілі грунту плоди. В дивині утілень життя, хтось керує, гадаю, збором оних речей. Сподіваюсь, в скорім часі уповні з’ясую це. Тут, де доста вилилось сíм’я зі слізьми млості і вина, в закапелку земного раю, звечора, я стою, вбираю у буцім гумовім збучавінні легень пречисте, осінньо-зимнє, порожевіле від череп’яних дахів повітря, у забаганках надихатися ним, – прикінці гостини! зі трунком вивільнення клітини у часі. Зім’ята, що ті банкноти, хвиля вилизує мокрі сходи палацу на всю голубу купюру, отримує намість, на решту, буру цеглину, схильну до дерматиту і перетруджену каріатиду, підпирати напоготові, вкупі з цигаркою, орган мови, націлюючи підсліпуваті вічі на видива сороміцькі в птичій, виставленій, мов напоказ, спальні, що нагадує часом то зліпок пальми, то – збожеволілу римську цифру, то – рядок від руки – у риму.
|