|
Ти стоїш у моєму стакані, водице, і поблимуєш до мене, бранко труб і кранів, очицями, зблискам чиїм назирці двояться скляної сторожі грані. Ти знаєш, що я – твоя будучина, волого: з горловиною й стояком у помогу щедрій перспективі: у нетеч, у шлак волокон, морок нутрощів, не кажу – артерій. Та це тебе не займає. Загалом, у тюрем варіацій більш у рази відлюдній субстанції, чим помережаній тюлем свободі, не кажучи – абсолютній. І ти цілковито права, гадаю: моя мармиза тут зайва. І що довше я п’ю водицю, то пізніше ти задощиш за вікном, шліфуючи бруковицю.
|