IТи мертвий... чи то смерть? Ти жив добу в азарті. О сум який у жарті Творця! Ледь-ледь довимовлю оці «ти жив», цю єдність дати народження й як стати в моїй руці тебе пилком. І я рахую вперше з двох кількостей одне лиш у межах дня. IIТому, що дні людей – ніщо. Всього лиш ніщо. Їх не приколеш, і їжею очей не зробиш: вони на фоні білім, не володіють тілом, незримі. Дні, вони як ти; вірніш, вагу день має, як зменшений до краю. Знайти облиш... IIIСказати, що із мрій ти? Ну а що же в руці моїй так схоже на колір твій – не плід він небуття. З чиєї ласки і так рум’яне краска? Навряд чи я, клубок або ланцюг безкольорових слів, враз уявити б зміг палітру цю. IVНа крильцях є твоїх зіниці, вії – птахи, красуні, мрії – скалки чиїх, скажи мені, це лиць портрет летючий? Твій випадок живучих яких крупиць являє натюрморт: речей, врожаю? і риболовлі раю трофей-ескорт . VМожливо, ти – пейзаж, і, взявши лупу, я виявлю всю групу німф, танець, пляж. Там ясно як удень? чи там журливо, так як уніч? й світило яке у нім зійшло на схил зірок? чиї фігури? Яка, скажи, натура – його зразок? VIГадаю я, що ти – штрих до портретів: зорі, лиця, предметів – і тих, і тих. Хто майстер-дивосвіт, що брів не хмурив й наніс в мініатюрі на них той світ, що зводе нас з ума, бере нас в кліщі, де мисль про річ ти віща, ми – річ сама?
|