IСказати – мертвий ти? Доби не жив, аж нумо... Сумним завдався гумор Творця! гляди, ніякове слівце «жилець» і ємність дати уродин, як відняти благе тільце зі крильцями, спиня потугу цугом одне угледіть в другім у рамцях дня. IIОтим, що дні для віч – ніщо. Отим лиш, що шилом не пришпилиш, не наситиш віч з певністю: гляди, на тлі, хай білім, не обзавівшись тілом пусті труди нетяг. І поготів, – чи варт уваги десята доля вáги одного з днів? IIIСказати – не пізнав тебе? А що б цим змінилось в оболонці тільця? Цвіт барв не виплід небуття, і не хизá підказок буяє замість красок! Навряд би я, набубонівши з міх слів, зайвих барві, годити так уяві в палітрі міг. IVНа крилечках твоїх зіниці, вії – грайливих вічок, мрії – зі мрев чиїх, скажи мені, це лиць портрет летучий? Якого трибу учті часток, крупиць пасує натюрморт: речей, плодів бо? а пійманої риби плавців акорд? VМожливо, ти – пейзаж, і, взявши лупу, я бачитиму купу німф, танці, пляж. Там сяйно, як удень? чи темно небосхилу у млі? і чи світилу податись ген там є куди? а тінь є у фігури? з чиєї, пак, натури писався він? VIГадаю, ти є те і інше: себто звізди, лиця, предмета рис tete-a-tete. Ба, є десь ювелір, що брів не супив, а сутостей сугубив, гранив узір, доводив до ума, звів нас, урешті, де ти, – це образ речі, ми – річ сама. VIIСкажи, якій зі сфер бодай зо день бо узір твій тішив небо в краю озер, тим пак, що про запас дзеркал їх доста? А ти гайнуєш просто чудовий шанс летіти в сак і трепетать в долоні, як в мить погоні – в зіниці, пак. VIIIНе кликав ти мене не зі причини ніяковості чи не зі зла, і не тому, що зціпенів. Живій, змертвілій – істоті богу милій у знак рідні дається голос для пісень, привітів: перипетії миті, хвилини, дня. IXА ти – ти потерпав без дару цього. Коли судити строго, і ліпше: ба, не бути у небес в боргу, на мітці; єству в твоєму віці, вазí – «внівець» синонім «німоти»: звук плющить масу. Що невагоміш часу, беззвучніш ти. XНе відаючи, не доживши страху, ти в’єшся, легший праху вкіл клумб, де тхне не схоже на тюрму з її удушшям минулого з грядущим, і лиш тому, що ти летиш на луг шукати корму, прозору має форму повітря вкруг. XIТак чинить і перо, черкає гладі листів лініюваті без гадки про талан своїх рядків, де мудрість, єресь подолують непевність кивком руки: гарує, гідне свіч, німе із виду, не пил знімає з квіту – тягар зі пліч. XIIЯка ото краса і миті плинні, поєднані у тліні, кривлять вуста: нема речей ясніш, що в сьому смислі робили світ без цілі, а як і ні – мета – не ми. Брат-ентомолог, голок – ні світлу жодних, ані для тьми. XIIIСказати «прощавай»? Як формі часу? а глузд і цього разу стриже лишай самот: у талані тому виною оте, що за спиною самот не дні, постелені на двох, не сни дрімучі минулого, а тучі твоїх небог! XIVТи ліпший за Ніщо. Авжеж – і ближчий і зримий, узнаки чи невідь чом ти угодив йому. В твоїм польоті воно вкусило плоті; уже б тому ти, з течією днин, уваги годна оманна перепона між мною й ним.
|