|
М. Б. Зимний вечір. Дрівця, феєрія вогняна – що кучма без гребінця на вітрі ясного дня. Як золотиться кіс пасмо в ряснім огні! І сліпить, і жадних рис у нім. І гаразд, як ні. Ніяко й кочерзі, зась пасемце ділить: ярість у всій красі умить усе попелить. Я чую жар голіруч. Мало куди гайне розпашіле «не руш» і скинулося «мене!» У вічі уже пече. Обвуглює до кости несамовите «іще!» і відчайдушне «пусти!» Палай, пали мене, тни, пломеню, як блатні, як безумні кравці, півня пусти і цій зимі! Я пізнаю патли твої. Твою завивку. Насамкінець, щипців і пасом герць! Ти та, яка і була завше. Не до полегш роздягненій догола, жбурячи жмут одеж. Тільки тобі, вогню подобі, або зорі, поталою талану яріти до звіздарів! Іскряна, нутряна поробо заграв пітьмі, одінь пістряве рвання, наразі ми геть самі! Онде – твій жар і шал! Не відрікайся! Їх – мало хто спокушав обвуглинами країв. Темні краї тамті, ревні, скорі на суть: жоден, як ти тоді, не умів захлиснуть, духом зібратись враз, вперейми метнутись, врешт. Назорею б та страсть, воістину би воскрес! Палай, пломеній, гріши, зволяй і годи собі, як менада, сочи сіль кроваву з губи. Вий, трепечи, тряси вволю плечем худим. Той, хто вгорі єси, най ковтає твій дим! Так рвуться, тріщать шовки і оголюють стан. То приллє до щоки, то палахнуть уста. Так падають корпуси, так, горілиць до зір, віч, в жазі потрясінь, визвіздиться позір. Ти та, яка і була. Від талану, житла після тебе – зола спаленого дотла, холод, світанок, сніг, мерзлих різок танок. Опіком, – що не зміг втримати – рій думок.
|