Дереку Уолкотту IУзимку смеркає разом після обіду. За годину голодні нагадують зовні ситих. Зівок заганяє в барлогу слова знадвору. Сухе, знерухоміле світло, з виду – сніг – обрікає вільхи, які обсипав, на безсоння і на полегшу зору уві млі. Ружі і незабудці годі знітити мовцю фізію. Собаки з в’ялим ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами, мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім в дитячу: застає дитину під укривалом; і перо скрипить, як чужинця сани. IIТак життя і триває. В речитативі хуги налаштований слух вловлює мимоволі тему обледеніння. Усякі там «во саду лі» виглядають заціплими «буги-вуги». Лютий мороз басом вістить твоєму тілу про мінуси люлі-люлі в лоні Землі, що зітха багатим Галактичним минулим, лютим морозом. І щока на те багровіє, буцім редиска. Космос завсяк відливає сліпим агатом, і відіслане геть, відкіль лине, «морзе» зійде писком, бо не знайде радиста. IIIУ лютому ліловіють порослі красноталю. Незмінна в профілі снігової баби, здорожчує морква. Сіпаючи бровою, взір на холодний предмет, на шматок металу, лютіший тамтого металу – як би не самого, та з кров’ю віддирати судилось. Казна-чим далі переймався, – осьмого дня і після, Бог. Взимку, звільна від збору ягід, затикають щілі пуками паклі, раючи купи ліпитись мислі, і речі рік з року застарівають. IVВ холод панель подібна вапленій карамелі. Пара зі уст частіше стигне, чим уст парує. Рідше сняться домівки, де вже не приймуть. Так життя і триває. У акварелі вірних прикмет з горою вистачить і на друге життя. Прикмет навизбирується на клімат, краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний, в білім одінні цнот з пеленами мережив, світ – що не чув про лондони і парижі, світ, де розсіяне світло генерує будні й де зненацька жахаєшся, якщо стежив, що і тут почовгали чиїсь лижі. VЧас і є холод. Будь-яке тіло, рано, або пізно, стає поживою телескопу: остигає роками, віддаляється від світила. Скло розквітає білим узором: рама суто джунглі криштального хвоща, кропу і всього, що зростила ревна самота. Геж, як у бюста в ніші, взимку око радше підкочується, ніж плаче. Там, де рояться сни, їм подібні речі, час, чиї позначки значно нижчі нуля, обпікає звивини, ніби пальчик пустунові у віршику для малечі. VIВзимку час озирнутись. Холод, він і є холод, час, він і є час. Річ суто у перепоні, теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця, воно собі бовваніти, як бачте, волить, як стовпи гербові на кордоні, застує будучині зійтися зі минущим. Взимку, що не «добридень» – вівтороквінжесубота й дідькозназпонеділка: світло не увімкнули, чи мить тому відключили? Газета може верстатися раз на тиждень. Час потребує дзеркала, як солістка, що без нього не відає – «Тоска» це, чи з «Лючії». VIIСон у холодну пору чіткіш, триваліш. Хід конем картатому одіялу на порі, немов шахівниці паркетній капці. Чимдуж її віхоли люті навіч, палкіше прагнення ідеалу голого тіла в нічній піжамці. І вам сняться настурції, шумний Терек, вузька ущелина, мушиний кужіль в проймі стіни й боковини тумби: свято кінчиків пальців, служок бретельок. Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль тліє в сірій імлі і дубне. VIIIХолод цінує простір. Не оголивши шаблі, він бере урочища, весі, гради. Облікує тубільні триухи, краги. Міста – особливо, чиї ансамблі, їх пілястри і колонади стоять, як пророки його звитяги, тьмаво біліючи. Холод сідає з неба на парашуті. Перша-ліпша колона удає п’я́ту, марить переворотом. Тільки ворона знає, що та – дурепа, і ви чуєте, як кричить ворона простудженим голосом патріота. IXВ лютому, що пізніше, то менше ртуті. Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі як друзки термометра: ніч по всій квадратурі ними всіяна щільно, мов при салюті. Удень, коли небеса прозорі, Казимир і схибити міг у натурі, білій на білім. Ось чом удень незримі янголи, чом холоди корисні їхньому воїнству: їх, крилатих, ми і виявили б, прозрій ми горілиць, де янголи, як по кризі майнуть біло-фінами в маскхалатах. XЯ не годен жити у нижчих широтах. Я пронизаний холодом, як рожнами. Слава колючкам хвоїн, назі берізки, лампочці жовтій в пустих воротах, – слава всьому, розколиханому вітрами! У поважному віці – цей варіант колиски, Північ – правдива річ. «Набіло слід линяти» – напучаючи всіх – шепотом, в повний голос, в довголітнім житті – і різними голосами. Пальці клякнуть ув унтах із оленяти, як нагадування мандрівцям на полюс про халепу з годинними поясами. XIВ лютий мороз пісня сирен завчасна. У космосі щонайглибший видих не гарантує вдиху, ні вихід – входу. Час є усесвіту німе м’ясо. Там нічого не тíкає. Упади ви зі осідланого зорельоту, годі хвиль упіймати там, або пісню Ярославни, ні післаної зигзиці. Вас убиває на неземній орбіті не разюча навіть відсутність кисню, а масив убивчого Часу, в чистім, без натяку на життя в нім, виді. XIIЗимо! Зі посмаком журавлини в чашці чаю, блюдцем з дольками мандарина, твій мигдаль з арахісом, грамів двісті. Ти розціпляєш дзьоби курчачі іменами «Ольга» або «Марина» з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві, у теплі. Я співаю синь смеркового замету, шерех фольги, чистоту бемоля – буцім «чижика» пестували персти Господні. І колоди, не колоті лунко в дворі сирого міста на півночі, біля моря, мене зігрівають і по сьогодні. XIIIЗ веремією літ і стосунки глибші у пори зі долею. Мимохіть в їх колах, та незлецької днини ви впевнюєтесь: годящі. Пору цю не обходить, чого вам инші не додали: це рядовий фенолог побут і звичай вбача у вдачі. У цю пору ваш зір відстає від жесту. І трикутник більше не гріє, як теорема: всі кути поступово затягує павутина, пил. В розмірковуванні про Лету роль місця з’ясовується окремо, і не п’ятак, то слина XIVобпікає язик. Ріки менше потужні сковує лід; час одягти рейтузи; до підошви кріпити залізний полоз. Зуби опісля чечітки стужі лячно не цокотітимуть. І голос Музи тому і стриманий, що приватний голос. Так родилась еклога. Взамін світила засвітилася лампа: кирилиця, грішним ділом, криво-скісно снує прописними, й бігма більше відає, чим сивіла за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім, поки те біле ще, і опісля. Низка щасливих віків на землі починається знову». Вергілій. Еклога IV (укр. пер. М. Зерова).
|