|
Марго Пікен IЧую твої пісні, комарине моє ти літо! Заспані муравлі пітніють під куросліпом. Чахла муха нудьгує на лопушинім еполеті, розжалуванім у чині. Уперше за «нижче трави» рослинам пояснюють гусені. На бурильні вишки кипреєві або рейвах джунглів повоєво-пирієвих удоста синяви в емпіреях. Салют парасольок болиголова здригається грабками чималого богомола. Темно-лілова серцевиною, лопушня вдає з себе міну, завбачно вибухлу наполовину. Дягель вимахує, що рука – графину. І павук, як рибалки жона, що сітку скрушно латає, сотає нитку з нехворощі на золоту суріпку. Життя – сума рухів мізерних. Сумерк піхов осочих, спалий на почечуйник, щомиті підмінюваний рисунок кінського щавлику, дрож люцерни, чебрецю, тимофіївки – геж знаменні для розуміння подій на сцені, де ні краю, ні центру. І злакам звільна Півночі з плевелами опівдня кидати тінь, – тих і тих насіння посівав сіяч вітряний, що прирік їх на сусідські пересуди, без’язиких. Вчуймо ж пошум у шелестівках півника-або-курочки! тонконіжки- ромашки оривки від чету-лишки! Ба, мати-й-мачусі геж не смішки, об чім і лопоче притомна ледве, зім’ята під лободою Леда зелен-м’яти. О, літні зела, опромінені сонцем! мотиль-безхатько, кропиви піраміда. Спекотно, парко. Пагоди папороті. Неборака ганус, що долу поклав колону, мінарет шавлії у мить поклону – трав’яниста копія Вавилону, зеленава версія Третьоримська! відкіля, як праворуч податись стрімко, то опинитесь зліва. І генде, й зблизька. І цвіркунчик, освідчившись балерині- капустянці, буцім герой в билині, ковзає поглядом по бадилині. IIЗблизу прозорий, етер в пейзажі стає геть синім. Деінде – майже темно-синім. Ті ж антуражі сприяють рослинності: погляд на неї переконає вас в привілеї зел – зеленіти. Тінь на зеленій флорі у поміч натуралістам: відтінки, усотані її листям, передаються смагою лицям. Сумі красивих і некрасивих, даліючи, близячись, геж у силах вічі нітити ліпше синіх і якихось там барв. Окраска речі – спра́вдішня радше маска безконечности в масі деталей. Маса, еге ж, не кращий для сховку засіб енергії, що поділявся б квадратом швидкості від тертя об собі подібну. Зору б на неї спертись! пійняти одежин її потертість поблизу і поодалік! упертість просторіней, які допіру і зелу, і блавату міру якось, та знають. Це – ніби ймеш на віру, вид фанатизму! Як досвід мухи, чий дзум на липучці – не голос муки, а втілені в автопортреті звуки «ж». Як буквиця – алфавіту, тіло є знак просування виду за горизонт. І пейзаж – за свиту гайнулим до Азії, радим пальмам особам. Відданий щиро спальням, ранок липневий ялозить пальцем в пачці ясминових облігацій, струччі, луснулім у акацій, і обрій прозоріший комбінацій красуні невиспаної. У оковидах синява, зелень – зі знакомитих форм існування. У віч орбітах – нагло зупинене, мов Атилла вм’ятинами щита, світило: далі попросту не хопило подиву гідної голубіні етеру. Ним і натхненне, в липні світло цінує потуги тіні удатись до логіки переломлень в дальній дорозі, яку і промінь всю не охопить. Гідні захоплень IIIмальви, бабки, духмяності сіна, на Сеймі, Оредежі, картинно обсілі річок береги родини дачників, викапані наяди, згідні з ризиками у платті, плюск; на паузі у руладі сойки, умить зашарілий шелюг, білений смужками від бретельок намість купальників у купелях віч подалі; пахощі хвої, ріні й глини охра; коктейль жаріні й хмаринок; буцім лусочки рибні, хвилі. О, літо з водоймами! чаші – чимдуж блискучі, що далі в хащі, чистіші, чим вічі зрячі, – озерні, в оточенні суші; вільгість, заосочені комиші, замшілість корчаки, ласкавість ряски, свіжість глечиків жовтих, тендітність лілій в лататті – чом бо не рай для ліній – щойно гайне, мов Христос, по синій гладіні жучок-плавунець. Чи окунь сплескує, окидає оком світ. І, оговтатись щоб, прожогом відсахнеться назад, як з дупельця писок. Літо! Час сорочок навипуск, поголосу грибників про ризик трут од поганок, цятки біленькі мухомора, полеміки за опеньки і зморшки; пóкою оберемки у тиші галяв, тих купин мочала пополудні, де око опочивало, де пчола, як і каже жало, то зосліпу, мавши вас за махровий мак, чи за млинець корови на мураві, і летить, від проби зніяковіла, що в спеку квітка. Ліс – як через зубець гребінка. І осіле осібно в умі підлíтка «вище від кущика, нижче дуба», ошелешує так, як ніяка дружба зі трелями жайвора-життєлюба у небі. Літо! Ігрики решток зазубрених формул, орлів і решок; в одних – бубонів, прищів, задержок в инших – від ляку, що не осилиш; силуети технікумів, училищ навіть вві сні. Лиш прути удилищ зі свистом дрож угамують, врешті. В просвіті смаглі ключиці шкетів, сандалі, колеса велосипедів у траві, нікельовані їх педалі, петлиці мов кітелів, мов медалі. В їхній гумі або металі тавро – їх майбутнього, мітка віку Європи, що колій залізну нитку в полі на вітрі рвучкім, як гілку озеленила у полустанки – ліс, водокачка, лице селянки, горожа, і долі – твої, з бляшанки, право, ліво повзуть наївні, викопані біля хліва в гноївні черв’яки. І підвода з кіньми і наваляними у ній кулями, і виляє вижатими полями манівець. Колодязі з журавлями, церква – графином, копиці, хати, шифером криті і толем скати, скло у вікні, чиїх рам заради сонце сідає. І тінь од шпиці, ген до польської мало що не границі, гасає обочиною за матюком візниці, буцім Жучка кудлата, чи инша шавка; на сандалеті твоїм пиляка, в зубах травинка, в мізках білявка, камін на дачі – і, в верхотурі, геж, – журавель, а не вісник бурі. Слава нормальній температурі! На десять градусів нижче тіла. Слава всьому, до чого є діло, чим перейматися не обридло! Сорочці, мотузці, де сохне одяг, панамі, крислатішій, аніж сонях, вальсу в далечині «На сопках». IVВідсвіжущий, з полегшею, легіт жаданих сутінок! Піт у льоху на жбанах, сталін-він-же-хрущов останніх новин і хор цвіркунців. З брусниці, браної неподалік в цім місці, варення. І вибілені, вапнисті щиколотки яблуневої алеї, біліші у млі, що навколо неї; а далі висяться бармалеї дикорослого дерева в гущі синьки вечора. Кухні, зади, косинки, пчихи пекельного, з керосинки, синього пломеню. Трапези на верандах! Картопля у всіх її варіантах. Редис, цибулька – подиву вартих розмірів, кріп, огірочки із кадки, помідори, і все це – прямцем зі грядки, і, у довершення, склянки-банки – ємкі, опасисті. Кіпоть лампи. Тіней танок на стіні. Таланти і шанувальники цих обрядів. Лати самовара і рафінад, від солі відокремлюваний мухвою. Соло одуда в листі, із-за стодоли ущухле, мов жаб у канаві чвари. У латах скипілого самовара гримаси овал і пускання пари, шерех газети, вуркіт відрижок; у вітальні вилунює чітко «чижик»; абзац з Симоніда стосовно ніжок хутко звіє осоловілий погляд з оглядин шпалер і гілей глоду: Ба, од колін безсилі й вічі відвестися. Тим-бо і цінна зору, як сховок, одінь тканина, що ковзнути дає з коліна, перекинутись візерунком ткані вверх. Наразі, чай у стакані остигає, туманить грані, і пломінь лампи дедалі никне. А після, під одіялом, дрібне, мерхлої стрілки дрижання, гідне нового компаса, що обере і Північ не гірш, як роки буремні, як прокурор який. Псячі брехні, скрип від розсохлого табурета, з курника ку-ку-рі тричверта, крик паровоза. Опісля й решта звуків тлумиться. А згодом – глухо, буцім те не обходить вухо – листя безлічі древ, як духи булих до нас на землі, лопоче щось, як ті язики пророчі, на діалекті зела́, чий почерк – плями, клинопису повней цяти, ні тобі, ні стіні не дляти. І довго соваюся на м’ятім рядні матраца, щось розплітаю, де ієрогліф, де в’язь сотаю; і буяє, не убуває, зовні не жовта ще, міць Китаю.
|