|
Як це, бува, не провінційно, я наполягаю, що існує птаха на часі півстакрила вже. Що є пернаті, більші усього повітря, пак вигодовані просом літ і падаллю десятків років. Тому їх не потурити відтіль і їм деінде годі приземлитись. Їхній появі передує звук – сукупний пошум, звичний півста крилам зі вимахом в півнеба кожне, і ви їх не бачите усіх одразу. От я і називаю їх «кутами». У них в оперенні щось є від суми мешкань, від закапелків міст, які мені колись траплялись. Ця подоба маскує їх посутню потойбічність. Я розглядаю риси їх без страху: в мої п’ятдесят три їх дзьоби та кігті – стерті, ба, олівчики, а не загроза бебехам, а язику – тим паче. Я – не пророк, вони – не серафими. Вони гніздяться там, де більше місця, аніж у цім, чи тім кінці галактики. Для них я – цята, вершина гострого або тупого – розціпленого скількимога крилам – кута. Десь глибоко у борозні клинопису, що тне повітря. Врешті, вони складаються, щоб опуститись, але не навпаки, – не те, що букви. «Там, нагорі», як перси гомонять, кутові обридає розсуватись і тягне звузитися. Інколи кути, зібгавшись віялами, градус в градус дають упевнитись, що їх увага вашій минаючій хвилині є рефлекс на неминуче: безкінечність також, я так гадаю, уразли́ва (та ж нестача іменно тверезих дослідників). Меткіші у такі от дні й востромляють перпендикуляри, поводять циркулем або, навспак, черкають пером зиґзаґи, буцім громовержці. Щодо мене, то, чуючи сурму, я відсторонююся від вікна і вже з полегшею впираю погляд в стіну.
|