|
Хоча у цім ані сенсу, дерева собі ростуть. І онде бо, під вікном, і ті, які оддаля. І етер майже бешкет, адже так роздувсь, що можна прийняти боїнг за мотиля. Це ми живемо не там, де родимося – а так усе на своєму місці, і не корить судьби, а як стачить дрібниці, щоб з’їхав дах, напохваті вільха, в’язи, або дуби. Як могутніш коріння, то кріпше під осінь бздо, щойно ти просто лист. Жодних, втім, заборон спалахнути на ніч, як ввімкнеш гніздо – узяти на облік своїх ворон. Коли-небудь все, що бачиш, піде у піч, на олівець, заступу, Бог дасть, на рукоять. Та землю, де сам лежатимеш, а тим більш глибоко і самітно, можна не цілувать.
|