|
Альфреду і Ірені Брендель IДопоки ти співала – зосеніло. Лучина пічку затопила. Доки літала й цокотіла, похолоділо. Тепер ти ледве дибаєш по гладі плити, волочиш лапки задні відтіль, де сонце не квітневе. Тепер ти ледве пересуваєшся. І пересічний ворог тебе б убив. Втім, як історик, кому цікавіша не смерть, а мука, я зглянусь, муха. IIЧи ти літала, чи співала – листя поопадало. І злилися на землю води, і до зір калюжі блищать, байдужі. А ти, видати, геть осліпла. Можу повісти й колір крихи мозку до вицвілих під цвіт бруківки фасет сітківки і тетеріти. А тобі, недвижній, не важити на дух несвіжий житла, зелених штор гнітючість. Така вже участь. IIIАх, цокотуха, тиха після юрмиськ, ти буцім той старенький юнкерс зі чорних лент документальних епох днедавніх. Хіба не ти мені щоночі, мила, колиску мітила, дзуміла, з шиб гнана у віконній рамі прожекторами? А нині, уяви, мій жовтий ніготь не пріч твоє пузце потіпать, І ти ні скочиш лячно, ані хутко не здзизнеш, любко. IVТи виспівалась, а у вікнах сірість насупилась. В пазах розсілась дверей відсирілість. І клякнуть п’яти, щоб накивати. Не си́тити тебе ні піраміді фаянсовій, давно не митій у водах раковини, ні сахарам з тарганом-мавром. Ба, не до них тобі. Не рівня ти мельхіорового торохтіння; ним перейматися – біду наврочу. За себе змовчу. VЯк старомодні ці крилéчка, лапці! Угадується і вуаль прабабці, ажур, що обрії мережив паризькій вежі – – вік номер дев’ятнадцять, словом. У виборі нового з оним я видаюсь холоднокровним твоїм судомам, пером ручаючись нагоді покласти крайній термін плоті і визначитися зі строком. Даруй: жорстоким. VIТи мариш, люба? Геж, про знакомиті, та не обчислені ніким орбіти? Чи букву – дужу шестируку понуку руху, на аркуші залеглу плоскім, кирилиці пак, одголоском, єдиним, абрис чий, бувало, ти пізнавала й злітала? А тепер, собою владаючи заледь, здаєш без бою плацдарм жінкам, цим балакучим чорнявим штучкам. VIIЛітала ти, співала, бач, а птиці гайнули відси. В ручаях плотиці поменшало, в дібровах пусто. Хрустить капуста в полях од холодів, і вдіта мовби по зимньому. І розпач бомби будильник удає, німує в мигах, що згаяв вибух. А більше – нічого чувати. Дахи воліють світло відбивати назад, хмарині. Мурава пожухла. На серці скруха. VIIIТепер нас двоє, тої ще зарази розносників. Мікроби, фрази теж ближчі, аніж видатися може. Нас двоє, отже: твої, зужите тільце і хвороба, мої, набуті в ролі землероба з освітою – зо вісім уособлень в пудах. Плюс осінь. Заціпилася, бач, твоя дзумилка! Був час, і пастуха сопілка опікувалась ним. І дяки варто, що – не пихато, IXщо, аніскільки буцім не гидливо, взнаки не даючи, яка то «липа» йому підсовується в шелестівках малих, великих пархатостей. Ти відліталась. Такі відмінности, як старість і молодість у нім не чинні. Тим пак, причині всі наслідки чужі де-юре. А подані в мініатюрі і поготів. Як пучкам, врешті, орли і решки. XЧас, доки ти виписувала кола під лампочкою й неї коло, відсиджувалась на бантині, збігав, як нині біжить собі, коли ти онде з пилом лигаєшся безбарвним і безсиллям мені щось заподіяти. Не думай у тузі згубній, що він – великий мій сподвижник. Ні, люба, я – тобі приспішник, поплічник, приятель, як видиш; строк не пришвидшиш. XIНадворі осінь. Безталання голих гілок кизилових. Як при монголах: шлюб сірої пожизно раси й жовти́зни в масі. Точніше – зносини. Кому яке є діло до нас з тобою, ким оволоділо оціпеніння – далебі, твій вірус. Є десь папірус з рецепцією числити сонливість витії ледь притомного, як схильність платити за сіє планеті в її ж монеті. XIIНе помирай! Живи, пручайся, повзай! Геж, зиски з існування зайві божій, сподобленій до співу в нім істоті. Я б раяв плоті діймати і календарі, і числа присутністю, позбавленою смислів, підказками речам стороннім, що це синонім порушень правил і попрань статутів. Роки тому і я баньки б утупив туди лишень. Ба, річ у тім, що тепер ти ближча. XIIIТепер нас двоє. Дме з вікна обом нам, дощ пробує шибки вологим дзьобом, штрихує нас без жодного зусилля. Ти склала крила. Нас двоє, як не кинь. Я мушу знати, коли тобі кінець, і факт утрати моїм нотаткам явить відповідні, твої, несхибні, блискучі в виконанні, мертві петлі. Смерть, знаєш, розставля ретельніш крапки зі глядачем назирці, ніж наодинці. XIVУтім, гадаю, боляче не буде. Біль місця потребує, щоб відчуте збивало з пантелику тіло. З тилу сотало б силу, стискало щоб, моєю мов рукою. Та пальці зайняті пером, строфою, чорнильницею. Не вмирай, небога, доки є змога і ти ще сіпаєшся. Іч, як сковзко! Плювати на халепу з мозком: річ, до керунку необов’язкова, тим і чудова, XVяк мить нестримна. Що причетом, жадає нарівні з моментом овацій навпаки дедалі. Жах – бік медалі з таблицею випробувань на зайдах безпомічності тіл і зайвих секунд. Одкашлюючись сухо, я, цокотухо, готовий пред’явити кревні. Ба, рації мої даремні: здаєш ти, шестилапа Шиво. Тобі паршиво. XVIВ провалах пам’яті, в її підвалах, серед її скарбів – припалих порошею і щезлих (взагалі, їх ні при кощіях не обліковували, ні, до речі, пізніше), уцілілій решті бодай якісь гарантії безпеки в сусіках тезки неповної, на ймення Муза, дає пристанище. І відти, муха, ця її тяглість, натяки на свиту букв алфавіту. XVIIСіріє умлівіч. Опісля двору, мій орган протирань речей і зору вже зосереджується на шпалерах. У горніх сферах узір нацяткувати годі сидьма, тим пак не ошелешиш серафима там, в емпіреях, вклавши у молитву ідею ритму та вторення, що з їхньої дзвіниці – безглузда річ, бо коріниться у відчаї, що рій комахам розвіє махом. XVIIIЧим це кінчається? Мушиним Раєм? Ба, пасікою, чи сараєм, де, над малиновим варенням, сонним рояться сонмом твої посе́стри, звільна беручися в звук пізній осені, мов бруковиця в провінції. Піткнімось в двері, і рій в етері гайне у нас у головах хапливо до дійсности, її ж дбайливо щоб пеленати в паполому зими, в цілому XIXнавіюючи – ув узірнім миготінні – непевним нам, що душі всепроникні в матерії, місця в пейзажі; що колір сажі сам, як барвник, – у міру гущі міняється. Що, купно, душі переважають плем’я, раси, що колір в часі є камертоном рецитацій великого Галікарнасця1 та розмаїтих в фас і профіль пейзажів окіл. XXСахаючись од віхол бíлі, чи упізнаю в заметілі очільницю крилату рою? А ти з югою по свійськи карк мій опосісти гайнеш, скучаючи по тирсі, чий шурхіт білий світ морочив? Як я второпав, після́ всіх гигнувши – столітня! – ти, любонько, чи не послідня в їх з’явищі. А умовивід спишу на клімат XXIмісцини або просто забаганку весни її, коли якого ранку не йнятиму подивуванню, околиць тванню зір трудячи, й скажу: зоря зірвалась, і, ледь подолуючи млявість, рукою вслід змахну. Й ніяка не Зодіака то буде жертва, а лишень душею, аби новій личинці з нею явити перегною стосу метаморфозу.
1 Геродот Галікарнаський, на прізвисько – батько історії (pater historiae).
|