1.Марі, шотляндці все ж таки хуї. Кому з усій строкатої родини примарилось, що рипнешся з картини та будеш жвавити, як мумія, гаї? Між інших, Люксембургський, де мої блукають очі старого кнуряки, що повертається дорогою пияки, аби поглянути обіч себе. Ну і в ставок. Де я зустрівся з Вами. І зустріч ця мені вертає дні минулого, її класичне «ні», моє діряве серце, і словами, від мови української сміттям, я пещу плечі і обличчя Вам. 2.Наприкінці великої війни, коли і в нас повиїли все сало, Марі, я бачив хлопчиком як Сара Леандр на гілляку в вишині подерлася ген-ген. Гілляка ката, еге ж, Марі, змайстрює з неба діл (див. поява із води небесних тіл). На світло вийшли ми з кінопрокату, та дещо нас у темряві гука назад в м’якеньке чрево «Спартака», де краще, ніж у Західній Європі. Там висять зірки у фойе, корчма працює, черга жопа к жопі. І зайвого квиточка вже нема. 3.Здолавши шлях земний до половини і причволавши в згадані сади, дивлюся на закляклі я сиви́ни філософів, пісатєлєй; й туди – сюди тиняються баби, пани, корови, між зелені сержант у синій формі но́вій, фонтан жбурляє, гелегочуть діти, і хто тут зрозуміє «та іди ти». Хоч ти, Марі, дозвілля дай рукам! Стоїш у ланцюгу дебелих мам, завмерлих на монаршім пенсіоні, мовчиш, дзьобають чуба горобці. Все так, якби в «Сніданку на газоні» (Мане, здається) снідали мерці. 4.Вродлива дівка, котру я пізніше кохав сильніш, ніж ти – свого кнуря, була на тебе схожа (втім, облишу, аби не лаятись), так, деяка мура. Нас, як і вас, запліднення щоденне до щастя не наблизило. І от вона пішла, вдягнувши щось мерзенне. Я, згубних уникаючи турбот, тоді майнув собі до горизонту, чиє лезо, Марі, як гострий ніж. Мій черепок на ньому босоніж не кисню прагне, а, хіба, азоту шаленого, що в м’язи пророста, і долю... той... завдячують вуста. 5.Числом двозначним можна рахувати гульвіс, яким давала ти, Марі: чотири, десять, двадцять, двадцять три. Нічим корони так не попсувати, як бозна з ким у гречці переспати. (Саме тому і гине монархізм, а от республіка продовжує стояти, як фалосоподібний архаїзм). Скоріш шотляндець кине онанізм, ніж зрадить цю першопрестольну мрію. Не міг до тями взяти твій барон, що файному міньєту личе й трон. Тому тебе – дивачку – як повію проміж фрігідних лаяли матрон. 6.Я Вас. Кохання ще (чи, може, біль звичайнісінький) мій мозок розрива. Світ гепнувся на дріб’язок. Крива до суіциду пхала: йди, небоже! Та зброї не дала. І скроні, ге: оцілити в яку? Ні, не тремтіння – була замисленність і все на букву «г»! Я Вас кохав як саме дороге. Дай Боже, щоб якесь іще створіння... Та дідька лисого! Могутній не бажа – так батько діалектики вважа – ладнати вдруге спеку, розкаряки та спрагу цю, що в роті, мов іржа, дістати до... до певної ознаки! 7.Париж як був. Майдан де Вож – те саме, кажу тобі, цілком геометричне. Ріка тече туди, куди одвічно. Распай, як завжди, тішить голосами. Новини є – концерти на дурняк і довбня, під якою ти конаєш. Зустрівши декого, приємно на коньяк піти, спитавши першим «як ся маєш?». Вночі, в Парижі, у шинку... Ціни́ переліку такому годі й скласти. Бува, у шабельтасах пацани адажіо станцюють, педерасти. Кафе. Бульвар. Дівчисько. Місяць, як партай геносе, що піймав стовбняк. 8.Чекаючи на клімакс тихим сапом в Америці (що вийшла з небуття на Вашій пам’яті), веду своє життя від груби до старенької канапи і марю про весільний наш кортеж. Ми б майже не виходили з нірвани: ти шепотіла б лагідно «Іване» і я б відповідав тобі «авжеж». На сінник нам Шотляндії – як раз. Ти першою була б в слав’янськім колі. Пихаті чумаки везли б доволі у Глязго всякого: взуття, харчі, атлас. І навіть смерть зустріла б разом нас. Порубаних сокирою з тополі. 9.Степ. Сурми. І чимдуж двобій луна. «Ти хто такий», – один питає люто. «А сам ти хто, скажи-но?» – «З нами Лютер!» «А ми неотомісти». – «Он як!» На! Відтак, людянина лишається навколо, і гави між смачних товчуться бризк. Аж ось – зима і різьбленні гринджоли. Примірка хустки: «Де це, бля, – Дамаск?» «Там, де павич-самець гарніш самиці». «Та навіть там сумує він без киці» (за шашками – відновлюючи тиск). Ніч у старій довженківській фортеці. І знову степ на двох. Базікання на «ти». І вовче скиглення, що з’єднує світи. 10.Сумні часи. Неначебто з Ерато. Вона не піднімає голови. Не вперше. От коли ревуть воли червонопрапорні, і це для тебе свято. Сьогодні, подолавши всі барь’єри, стає учора, та лиша як є багнюку від вареників, папери, перо та бознащо, зробив яке кульгавий бондар з Гомелю. Ті речі, що мають вже подряпини і діри, для часу гідні більшої довіри, ніж овочі з їх ароматом сечі. Смерть, зойкнувши, завмре на килимах у свитці, постраждалій від комах. 11.Під ляскіт ножиць б’є утробу тремор. Молох, з ягням продовжуючи гру, як шлюбну, так і царську мішуру знімає з нас. І голови окремо. Бувай, хлоп’ята, горді їх батьки, розлучення та лапідарні клятви. В будівлі мозку – комунальна битва, і мешканці не подають руки. Так п’ють оті сіамські близнюки: ковта один, а морди б’ють – обидва. З них жоден не гукнув тобі «Ховайсь!». Сама ж не знала ти «багато вас...», латинню криючи у Господа i неньку, як дати відсіч «а Марі – одненька». 12.Тіла – то є Історії лекала. Відтак Мистецтво – безголове тіло. Узяти Шилєра. Хоча собі й мудило, та Кліо засадив. Ти не чекала, що німець, уподобавши вудила, полізе, зрештою, у давню іпостась: йому яке, не розумію, діло, з ким ти їблась колись, чи не їблась? Либонь – у німців доленька лиха – наш Фрідріх був і сам не без гріха. Або ж, скажу по-друге, тільки твором Мистецтва чистого (чи уявляєш ти?) спокус твоїх i можна досягти. Історію, Марі, віддай Тюдорам. 13.Живе руно, вдихаючи зела, відтворює кучериками трелі. В той день зійшлися жителі села до купи і один другому меле: «Вона без голови тепер. Ой леле». «Ото розлютяться в Лютеції». «У них? Над черепом заплачуть менестрелі? Як би ж то їй сокиру поміж ніг...» «Тю, жінка ж. Гола видерлась з оселі». «I що тепер, нацьковувати рать?..» «Світився сором у мадмуазелі!» «То, може, пеньюар поцюпив тать». «Погодьтесь, краще варварам в пустелі: їх прізвища не вказують на стать». 14.Кохання – сила, та розлуки квота за силу довша, і гранітна міць підкреслює відсутність тиць-пиздиць та іншого. Ні запаху, ні поту. Не підмахнеш у позі горілиць: завадить камінь (це ж бо не гризота?). Безсила пристрасть, курва шестирота, ніяк не може здужати спідниць. І зовсім не від того, що спливло багацько рідини (якби ж блакитна!), від туги – раз у раз не ти вагітна від мене – я б не камінь взяв, а скло, Марі, як перевтілений добраніч і символ погляду, що рине крізь параліч. 15.Тебе, кажу тобі, занапастило не те, що нареченим у боях чомусь підняти крокви не кортіло; не плутанина у займенниках; і не чиїсь привабливі чорнила; не те, що – правда-матінка важка – Єлизавета Англію любила сильніш, ніж ти Шотляндію (в дужках відмічу, це ще й як можливо); не пісенька, яку ти так тужливо за гратами іспанському коту співала. Ні, обурені васали за інше тобі голову відтяли: за в ті часи безмежну красоту. 16.Пітьма, це факт, приховує кути. Квадрат не відрізняється від вежі, і проти ночі кольором пожежі чутливий ліс аж тягнеться туди, де галас журавлиної юрби; стурбований сухим листом, рулади виводить сетер в напрямку Плеяди, що на озимі кліпає горби. Над чим колись не вистачало сліз, здебільшого у гумусі – пропаще не збереглося. Самописка бу- квально все закресливши наскрізь, простеже за часописом хіба що, чи «Щедрика» затягне. Я єбу. 17.Те, в аглицькому роті здивування що спричинило, що на матюки схиляє ласий до жіночого надбання мій власний, що хоча й не на роки, та короля гишпанського до руху примусило і відрядити флот, те – хай вам грець, справжнісінький ульот ця діатріба – загалом, перука, що впала з голови, що впала теж (дурна вбачається безмірність), він, а себто твій однісінький уклін, нехай до бійки не призвів, але ж так глядачів зарадив від нудьги, що підхопилися на ноги вороги. 18.Оте «бувай» промовивши, роти тобі, а не аби-кому, хіба не однаково – щербою чи хлібами – поласують пізніше. Певно, ти обвикла не до нашої куті. Та коли щось не те, то ти не кисни: язик, мов щур, куйовдиться в смітті, вишукуючи дещо неумисне. Пробач мене, принадливий бовван. Так, у розлуки губи не з лопуцька (бува здається – з чорної імли): між нами – вічність, Тихий океан. Це не метафора. І цензор із-під Луцьку. Могли облишити сокиру? Так, могли. 19.Тепер в Шотляндії є вовна (сміх, Марі, все наче нове із хімчистки). Життя о шостій зупиняє біг, на Сонці жодної не змінюючи риски. В озерах – і по-давньому їх не поменшало – чорти з’явились (з Дону). От-от і буде власне вже пальне, шотляндське, у пляшках з-під самогону. Шотляндія, як бачиш, обійшлась. І Англія також без тебе може. І ти, Марі, в садочку геть не схожа на ту, що з ума-розуму звела. І баби є, з якими я ще бог, та от не схожі геть на вас обох. 20.Брехня, що бунтівним пером – пастельним! – я змалював садок і зустріч там з тією, хто на горе інших дам мене з екрану пройняла вогнем пекельним. Засуджувати доручаю вам: а) чи юнак був глядачем ретельним; b) українця, що штурмує храм; с) синтаксіс (гадаю, не смертельний). У Катманду не побудуєш БАМ. Так випадок, водночас неминучість, приносить користь будь-яким трудам. Продовжуючи жити тим життям, що і раніш, я вдячний за родючість паперу згорнутим в сопілку аркушам.
|