I


Марі, шотландці все-таки скоти.
В якім коліні пак, в картатім клані
ти бачилась провидцям на екрані
чи статуєю, красячи сади?
І, Люксембурзький, зокрема? Сюди
я трапив з посиденьок в ресторані,
що той старий баран, в подивуванні
з нових воріт і збіглої води.

І стрінув Вас. І згадки молодечі,
і позаяк «минуле ожило
в схололім серці», в спитане жерло
щосил товчу класичної картечі
і трачу на посутні стрічі речі:
на ваш анфас і витончені плечі.

II


В кінці війни великої й ікот
зі смаженини з усього без сала,
я, сам хлоп’я, Марі, глядів, як Сара
Леандр ішла туп-туп на ешафот.
Сокира ката, як не ти казала,
рівняє небозвід і горизонт
(див. світило, що встає із вод).
Ми згодом покидали темну залу,
та сутінь досі вабить нас, заброд,

назад, в «Спартак», де в плюшевій утробі
приємніше, ніж потемки в Європі.
Там знімки звізд, брюнет за головну;
йдуть дві картини, черги там на обі.
Там забували про війну.

III


Земних доріг моїх посередині,
я, заявившись в Люксембургський сад,
вдивляюсь в плісень каменя – сідини
мислителів, мужів письменних; взад-
вперед снують панове й пані чинні,
синіє в листі зел поліціянт,
фонтан воркує, діти лопотять,
а «йшов би на...» не в’яжеться людини.

І ти, Марі, роками серед них
стоїш в гірлянді подруг кам’яних –
французских королев, вдаєш безмовну
казна з ким; гороб’я на голові.
Сад постає, як помісь Пантеону
й ідилії «Сніданку на траві».

IV


З красунею, яку міцніше, може,
кохав я сам, – ніж Босуела – ти,
рис, схожих на твої, не обійти
(шепчу ось мимовільно: «Боже, Боже»,
як згадую), най зовнішніх. Нам, отже,
обом не таланило, менше з тим.
Вона кудись пішла у макінтоші.
Що лінію руки, без перспектив,

я перетнув був іншу – горизонту,
зі лезвом, о, Марі, гостріш ножа.
Що вище неї голову держав,
– не так заради кисню, як азоту,
скипілого у зобі на журбу,
гортань... того... вшановує добу.

V


Число твоїх коханців, о, Марі,
авжеж, перевалило цифру три,
чотири, десять, двадцять, двадцять п’ять.
Річ в порчі на короні підзаконній,
невільній з ким попало переспать.
(Тут і кінець заскоченій короні;
республіки стійкіш на цю напасть
з античності: у цій чи тій колоні.)
Не волила твоя шотландська знать
терпіти посягань на речі кровні.
А пересічним скоттам наплювать,
що ліжко – необхідна річ при троні.
Рішає участь білої ворони
не масть, а суд сучасників: ти блядь.

VI


Я вас кохав. Кохання (імовірно,
що просто біль) кебеті узнаки;
до дідька ум, – у друзки і шматки.
Я мірявся стрілятись не позірно,
як зброю б мав... І, потім ще, – виски:
В який пальнути? Ні, не дрож в цім винна,
а мислі. Дідько! Все не по-людськи!
Я Вас кохав так щиро, безнадійно,

як дай Вам боже з іншим, ба – не дасть!
Він, вищий Парменідових понять,
навряд удруге надихне снагою
на жар в грудині, на щелепи хруст,
щоб пломби в пащі плавило жагою
прикластись – «бюст» викреслюється – уст!

VII


Париж змінився мало. Плас де Вож
понині, запевняю Вас, квадратна.
Ріка, текти до витоків не вдатна.
Бульвар Распай чудесний, люд також.
З нового пак – видовиська безплатно,
для копошіння люду – ліпша з веж.
Удоста з ким бесідувати славно,
коли волати першим: «Як живеш»?

В Парижі, ніч, у ресторані... Шик
і горе вуху з учти в носоглотці.
І входить айне кляйне нахт мужик
при вернипиці та косоворотці.
Бульвар. Кафе. У колі муз – митці.
І місяць, що генсек який, в правці.

VIII


На схилі літ, в краю за океаном
(відкритім, я підозрюю, при Вас),
зім’ятий свій ділю іконостас
між піччю і продавленим диваном
при гадці, що зведи нагода нас,
не вельми надобилися б слова нам:
ти кликати могла б мене Іваном,
а я б не став перечити: "Alas".
Шотландія стелила б нам матрац.
Я б гордовитим носа втер слов’янам.
Порт Ґлазґо караван за караваном
приймав би лико, пряники, атлас.
Могли діждать і смерти водночас.
Топір мав бути, звісно, дерев’яним.

IX


Рівнина. Сурми. Двоє входять. Страсть
двобою. «Хто ти є?» – «А сам, – щоб тицять?»
«Хто я такий?» – «Так, ти». – «Я божа вівця».
«Католик, як і ми?». – «А, ось як!» Хрясь!
Посічені тіла, пусті очниці.
Плюс учти вороння, гучніш чимраз.
...Зима, полоззя намість колісниці,
примірка шалі: «Де воно – Дамаск?»
«Там, де самець-павич гарніш самиці».
«Та в дамки з обертасом – зась тупиці»
(за шашками – спочилому від ласк).
Ніч так собі, по голлівудській мірці.

Рівнина. Замок. Входять двоє. Ночі
виповнюють їх завивання вовчі.

X


Осінній вечір. Буцім у Камени.
Чолом, утім, похилої в журі.
Не перш уже. Нудою вечорів
цінується і хор краснознаменний.
«Сьогодні», овчорашнені у прі
наявного і бажаного, певні
в пері, папері, юшці у пельменній,
у бондарі кульгавім, що морив

дуб гамбурзький. Аурою речей,
не бідних на подряпини і плями,
і біглий час хутчій верта до тями,
аніж зі свіжим овочем, ачей.
Смерть за дверми постане на паркеті
в посадськім, міллю їденім жакеті.

XI


Брязк ножиць, дріж у пахолоку. Зміна
сузвіздь, немов каракуль на вівці,
од шлюбних до монаршого – вінці
знімає з нас. І голови, зосібна.
Ад’ю – шляхетна юнь, її вітці,
сімейні узи, відданість незгинна.
А мізок, що у вежі кімнатина,
де нидіють всамітнені жильці.
Брати-сіамці в ділі цім знавці:
один пиячить, а чманіють спільно.

Тобе не остеріг ніхто: «Ховайсь!»
А ти не вміла «я одна, а вас...»,
латиною, собі бодай, приватно,
на жаль, Марі, зізнатись "...забагато".

XII


Що двигає Історію? – Тіла.
Мистецтва? – Обезглавлене, а тіло.
Ось Шиллер був: Історії влетіло
від Шиллера. Ти знати не могла,
за німця, що затявся і поклав
підняти це, старе, по-суті, «діло»:
хоча, яке йому, скажімо, діло,
дала ти там кому, чи не дала?

А мо і німчурі чужий примір
наш Фрідріх до її приклав сокир?
По друге, я скажу тобі, урешті,
що нікому(в’яви собі), опріч
митця, вхопити суті протиріч.
Історію віддай Єлизаветі.

XIII


Баран хитає буклями(о, ніжне
руно), вдихає пахощі трави.
Довкіл Гленкорни, Дугласи та іже.
На часі їх пересуди новин:
«Їй відрубали голову, і квит».
«Гадаю, наб’ємо горшків з Парижем».
«Французи? Їм то що – до голови?
– От не її б утяли, а що інше...»
«Кажу вам: жінка. Вийшла негліже».
«Про мене, це далеко не основа...»
«Страмота! Спід і висвітив, mon cher!"
«Ба, заковика з платтям безумовна...»
«Геж, росіянам легше: Іванова
відмінок сам обаблює уже».

XIV


Любов розлуку дужа, та розлука
триваліша. Що статніший граніт,
то менш у нім опуклостей ланіт
чи ще чого. Плюс запаху і звуку.
Най ніг тобі не скинути в зеніт:
на те і камінь (це хіба не мука?),
а що жага, як Шива шестирука,
безсила, – то і юбка моноліт.

І не тому, що стільки утекло
води і крівці (пак не голубою!),
на самоті, куди не подивись,
не камінь волю бачити, а скло,
Марі. Тим пак – у тузі за тобою,
у погляді, що проникає крізь.

XV


Не те, кажу, тебе занепастило,
Марі, що женихи твої в бою
не звали теслів підіймать стропила;
не «ти» і «ви», намішані ув «ю»;
не капості безбарвного чорнила;
не те, що – сказонути не вбоюсь –
Єлизавета Англію любила
сильніш, чим ти Шотландію свою
(є рація, гадаю, в думці піпла);
не пісня, що співалась солов’ю
іспанському з темниці, а свавілля.
Вони вчинили свинство, і – ад’ю!

зі тим, що не годилось для двірця
на ті часи: краса твого лиця.

XVI


Імла скрадає закути округ.
Кругами робить, сказано, квадрати,
і, уві млі загравами поятий,
багряний ліс невидимому «кру-у-у»
вібрує чуло порами кори;
і сетер, пале листя полювати
облишивши, полохає плеяди,
задивлені в зозимілі бугри.

Ба, не усе, що висльозила ніч,
вціліє, а не витліє нівроку
у перегної. Вічному перу
з речей, що упадуть до віч,
пасує вторити сумній часині року
і суголосно оспівать журу.

XVII


Оте, в чім подив виявив укрик
рот аглицький, і що до мату
падкий схиляє на помаду
наразі мій, що відвернути вбік
Філіпа від портрету лик
примусило і спорядить Армаду,
те, – але час уже б тираду
кінчати і перукам лік,

упалим зі голів упалих
(о, глупа нескінченність), він,
один-єдиний твій уклін,
до буч і бунтів небувалих
у публіці не сподобив,
та звів на ноги й ворогів.

XVIII


Губам, які роняють «прощавай»
тобі, окаменілій, мимоволі
усе одно, що сьорбати без солі,
несолене жувати що. Гай-гай:
де ти, а де їх дореміфасолі.
А що не так – не дуже й нарікай:
язик, що той пацюк, учув доволі
цікаві речі, – у смітті нехай.

Звиняй мені, мій чарівний бовван.
Розлуку, бач, губі, а не покусу
співати (ні цензури, ні офір):
між нами – вічність, бач, і – океан.
Буквально, бач. Ятрить ропою куксу.
Могли, пак, обійтись і без сокир.

XIX


А острів’янам з вовною щастить
(усе іззовні – щойно буцім з чистки).
Життя о шостій гальмами рипить,
піславши куди далі сонця зблиски.
В озерах, – не дібрати їх угідь
числа, – є монстри водні(василіски).
І скоро буде нафти – лить і лить
шотландцям у пляшки її, як віскі.

З Шотландією, бачмо, все гаразд.
І в Англії, підозрюю, що гоже.
А ти в саду французькому не схожа
на візії хлоп’ячих безпорад.
І вабніш є у нім, з його плодами,
та з вами обома не схожі дами.

XX


Пером простим – ніяким не амбітним! –
співав я стрічу в деякім саду
зі тою, з ким на осьмому году
з екрану почуттям проникся дивним.
Тож пропоную вашому суду:
а) чи учився сам належним чином;
b) виклад почуттів начистоту;
c) відкоша відмінковим слабинам.
В Непалі є столиця Катманду.
Трапунок за сумісність з неодмінним
на користь їх сородному труду.
Те кладучи на кін, що я кладу,
завдячую у пристрасті невинним
листам паперу, крученим в дуду.
Петро Скоропис2017