|
М. Б. Дорога́, я ввечері вийшов, щоб погуляти між віллами та подихати свіжістю вітру, що дме з океану. Догорав у партері захід китайським віялом, і хмара клубилась, як кришка концертного фортепіано. Двадцять п’ять років тому ти полюбляла люля та ще фініки, щось співала, малювала в блокноті чорнилом, розважалась зі мною; а потім зійшлась с інженером-хіміком і, як свідчать листи, приголомшливо подурніла. Тепер тебе бачать в церквах метрополії та провінції на панахидах за спільними друзями, що одна за одною йдуть тепер; і я радий, що в світі існують ще відстані неймовірніші за цю між тобою та мною. Не сприйми мене хибно. З твоїм голосом, тілом, іменем вже ніщо не пов’язане; та хоч не знищить їх нічия воля, щоб забути одне життя – людині потрібне, як мінімум, ще одне життя. І я прожив свою долю. Пощастило й тобі: що на світі ще, крім хіба що світлин, закарбує без зморшок тебе – молоду, веселу, глузливу? Бо всвідомлює власне безправ’я, зіткнувшись із пам’яттю, часу плин. Я палю у пітьмі та вдихаю гнилля відпливу.
|