|
М. Б. Моя люба, я вийшов сьогодні пізно і все вже дихало свіжим леготом вітру з вечорового океану. Край неба палав у партері китайським віялом і хмара клубилась, мов кришка концертного фотеп’яно. Чверть століття тому ти вподобала смак і люля, і фініка, рисувала тушем в блокноті, а ще співала, глузувала з мене; потім здибала інженера-хіміка, та, чула до глупства, сочилась в листах потала. Тепер тебе часто бачать в провінції і метрополії на панахидах за душами друзів, що слідують навісною чергою; і я радий, що відстаней в світі доволі є істотніше несусвітніших, чим простяглось за мною. Не пійми мене хибно. З твоїм голосом, тілом, іменем жодним чином це не пов’язане; ніхто їх тим пак не нищив, та забути одне життя – надобиться по нім, як мінімум, зо одне бодай. І я їх зужив, річ в тім що. Таланить і тобі: адже де, крім, хіба, в якій фотографії, ти пізнаєш себе без морщин, молоду, веселу, глузливу? Час, і той, на толоці пам’яті переконується в безправ’ї, і я курю у пітьмі та вдихаю гнилля відливу.
|