|
Томасу Венцлові IЗбаламутивши море, вітер рветься мов лайка з розквашених губ в глиб студенту держави, пересічне до-ре- мі-фа-соль-ля-сі-до вилучаючи з каменю труб. Не-царівни-не-жаби припадуть до землі, І засяє зоря мовби з олова гривна. І подоба лиця розтікається в чорному склі, наче ляпас від зливи. IIЗдрастуй, Томасе. То – мій привид, що тіло покинув в готелі, мов тогу, за морями й гребе проти хмар, поспішає додому в пітьмі, вириваючись з Світу Нового, і тривожить тебе. IIIПізній вечір в Литві. Із костьолів бредуть, коми вкривши тремкії свічок в дужках долонь. У промерзлих дворах кури дзьобами риються в жухлій траві. Вище хат Жемайтії в’ється сніг, як небесних обителів прах. Із розкритих дверей пахне рибою. Хлопець півголий і стара у хустині заганяють корову в сарай. Запізнілий єврей по бруківці гримить балаголою рве віжки і кричить одчайдушно: “Герай!” IVТи пробач за втручання. І вважай цю появу за повертання цитати до лав “Маніфесту”: ледь гаркавіш, ледь вище октавою мандрів у млі. І тому не хрестись, не ламай в кулаці картуза: згину перше, як з сідала скресне грізне півняче “плі”. Я прийшов, не спитавшись. Не задкуй в комірчину, мов лань. За рахунок кордонів розширяє свій радіус марність. Мстившись, мов камінь криниці кільцем грязьовим, над бурштинами хвиль я дзижчу, ніби той моноплан – точно Гіренас і Даріус, та не вражений чимсь. VПізній вечір в Імперії, злидні провінції. Вбрід перейшовши весь Неман, ялинкове військо, ощетинившись піками, Ковно бере вочевидь. Вже вапняк багровіє всіх цих триповерхових будинків, мерехтить брук, як спійманий лящ у пивну. Вгору лине завіса в місцевім театрі. І виносять на вулицю річ головну, що поділена на три без залишку; протяг шарпає бахрому занавіски із тюля. Зоря з глушини оцієї яскравіша: мов карта у масть нізвідкіль. І впадає у тьму, по шибках тарабанячи, гирло кисті твоєї. Впасти нікуди більш. VIКожна мова вночі набуває маніри сліпця; так що навіть “вітчизна” на дотик – як леді Годива. В павутині кутків мікрофони спецслужби в квартирі співця пишуть скрегіт матраса і сплески мотиву дивопісні без слів. Тут живе соромливість. Листва, ринувши вибрати між лицевим своїм боком й зворотним, лиш обурить ліхтар. Рупор кинувши, світу тут провіщають про себе, на мурах наступивши знічев’я, морзянкою ритму, пульсу, скрипом пера. VIIОсь і звідки твої щік мучнистість, безадресність ока, шепелявість й волосся, що має вже колір тьмавих струмів чаїв. Ось і звідки життя наче фраза жорстока на дорозі до коми. Ось і звідки тепер, як продовження вгору його, моєї облатки туманність в шибках твоїх, бунт гольтіпи івняку і т.п., темний обрис морів, сторінок перевернутість в пошуках крапки, долі, обрію, слів. VIIIОсь і наша писемність! з моїм, край полів усамітненим присудком! з хмурим твоїм домонтарством підмету! І потужний чорнильний союз, і якісь вензелі, поміш римської букви й кирилиці, цілі із засобом, як велів Макроус! Наші відбитки! В м’ятих сирих простинях – цих розсипчастих звивинах спільного мозку! – – і у глині закоханих, в дітях без нас. Чи то просто синяк на всесвітній щелепі від зору підростка і від спроб водночас відстань визначити від литовської тої корчми до обличчя, що дивиться мимо, як монгол косоокий за обрійний тин, вкласти пальці у рот – вічну рану Хоми – і, знайшовши язик, на манір серафима слово перевезти. IXМи так схожі; ми злилися у суті водно: ти коптиш зсередини вікно, я іззовні дивлюся. Один одному суть ми взаємності дно амальгаму калюжі, що не здатна блиснуть. Покривись – я усмішкою скресну кривою, на твоє позіхання німотою відмовчусь, розіллюсь в три струмки від ста ватів сльози в тебе над головою. Ми взаємність конвою, що відлунює в Касторі Поллукс, нічия – на віки, пат, рухомості тінь, що приводиться в дію від жару лучини, відгук скрику, здача з рубля. Чим життя більш зіпсоване, тим непомітніше в нім ми ока зайвого для. XЧим харчується привид? Покидьками в снах, дертю меж і лускою цифирі: прагне завше адреси ява зберегти. Ось провулок стискає фасади, як зуби ясна – жовтизну підворіть, наче сир простофілі, хитрий лис темноти пожира. Місце часові мстить за постійність свою постояльцем і життям, засув зсовує всім, – і епоху затим я тебе застаю в замусоленій пальцем наддержаві лісів і рівнин, до пуття зберігаючій думку і риси, в особливості позу: в сирій конопляній многоверстій сорочці, у дзвінких бігуді на щодень то Литва засинає над плесом і ти припадеш до її неприкритих і скляних півлітрових грудей. XIДесь існують місця, де незмінне усе, як планета. Це – замінники пам’яті, кислий фіксажу тріумф. Там шлагбауми на різкість наводить верста. Там чим далі, тим більше в тобі силуету. Там сторожа з лиця моложавіш. Минуле погляне вперед настовбурченим оком хлопчини в шинелі, і порушником доля скрадається геть в справжню старість з плювком на стіні, в ломоті з нескінченністю в формі панелі чи то сходинок. Ніч, мов, і справді кордон, де, як татарва територіям прожитих років набігом дійсність вкотре загрожує, ніби крапці тире, де дрова переходять в дерева і знову в дрова, де що віко не стисне, то ява печенігом як трофей підбере. XIIВже опівночі. Сойка кричить надлюдським своїм голосом і винуватить природу у безчинствах термометра проти нуля. Вітовт, кинувши меч і похеривши щит, поринає у Балтику в пошуках броду до шведів. Втім, земля вже завершилась молом, що погнався за, як по сходинках плоских, по хвилях зниклою волею. А зусилля бобра по будівлі запруди віншує сльоза, розлучившись з проворною течією срібла. XIIIНіч у листянім краї, в губернії в колір пальто. Ось дзвіниці клинопис. Хмара в подобі відрізу на ряднину суміжній державі. Внизу ріллі, скирти, плато черепиці, саман, колонада, залізо, плюс озутий в кирзу представник від держави. Повітря от-от наповняють завади, молитва, відгомони про погоду, новини, смілий Кощей з заокруглими цифрами, гімни, фокстрот, болеро, заборони безіменних речей. XIVПривид бродить по Каунасу. Входить в собор, вибігає надвір. Шкандибає по Лайсвіс-алеї... Входить в „Тюльпе”, до столу підсів. Кельнер, глянувши просто в упор, бачить тільки серветки, вогні бакалії, сніг, на розі таксі; просто вулицю. Б’юсь об заклад, ти готовий позаздрити. Бо незримість входить в моду з роками – як поступка тіла душі наче натяк на завтрашнє, як маскхалат Раю, як затягнутий мінус. Бо усі в бариші від відсутності, від безтілесності; гори і доли, мідний маятник, до годинника звиклий без тям, Бог, що на все це з надхмарності зрить, дзеркала, коридори, спостережник, ти сам. XVПривид бродить безцільно по Каунасу. Він є твоє до повітря прибільшення мислі на мені, є твій простір в квадраті, ані рвійна проповідь під оксамитовий дзвін. Ти не заздри. Причисли привиди до рідні, до властивостей кисню – неначе петит, що розсипаний в сутіні річчю гаркавою, ніби цокоту мух, що нездатний втолити, либонь, апетит Кліо, вдягнутої заставою, та ласкаючий слух вже нагої Уранії. Тільки вона, Муза точки у просторі й Муза утрати обрисів, як скнара – гроші, здатна знову сповна оцінити постійність: як форму розплати лиш за порух – душі. XVIОсь і звідки пера, Томасе, вірність до букви. Ось чим пояснитись могло притягання. З тяжким серцем, з хрипким “пора!” відриваючись від прарідні заболочених вотчин, не сховати-таки! – від сторінки, від букви, від кохання – скажи! – звуку й смислу, безплотності й маси й волі – все ж прости І лице покажи – до рабства, що дане у м’ясі, в плоті й на кості, ось полине ця річ у чорнильність нічної зорі мимо сплячих у ніші тихих ангелів: вище їх і нетопирів. XVIIМуза точки у просторі! речей, яких розрізняєш лиш в телескоп! Віднімання без залишку! Нуля! Ти, хто горлу велиш уникать причитання, перевищення „ля” й радиш стриманість повну! О Музо, прийми арію наслідку, що проспівана в вухо причині, тобто спів двійнику, і поглянь-но на неї і її до-ре-мі там, в розбавленім чині, в себе зверху, в кутку, з точки зору повітря. А воно – епілог для сітківки – оскільки вже зовсім безкрає Наше „дім”, як не кинь, склад, який повернувся з незмог. Скільки зябра його не хапають, та його все латають світло й тьма залюбки. XVIIIЄ у всього межа: у зіниці – крайнебо, у відчаю – пам’ять, у росту – розширяння плечей. Звук від тіл відокремитись може, як жар, тихим привидом, Томасе. А сирітство звуку є мова, ачей! Відштовхни абажур, глянь же прямо перед собою, ось повітря: в анфас сонми тих, хто губою в нім лишив слід до нас. XIXВ царюванні повітря! Рівність складу ковтку кисню. В прозорих і збитих у небозводах наших видихах поту. В світі, де, мов сни на віку, линуть в небо ці “о!”, де свій обрис зоря віднадходить продиктованим ротом. От чим дихає всесвіт. Від цього й півень наш кукурікав, попередивши горла насправдішну суш! Річ мови – повітря. Небозвід – хор молекул малих і великих, а по-простому – душ. ХХОсь від того й він чистий. І немає у світі речей, бездоганніших (окрім смерті від втоми) тих, що відбілюють листя. Чим біліше, тим антигуманніше. Музо, можна додому? Хоч ні з чим! В рідний край, де бездумний Борей підминає недбало трофеї уст. В граматику не – розділовості. В рай алфавіта, трахеї. В твій безликий лікнеп. ХXIНад горбами Литви лине щось у потоках пітьми, як мольба за весь світ: бубнявий, глухий плине колом звук-печаль понад селами аж на Курську косу. То Святий Казимир й Чудотворний Микола завчасу ждуть зимову зорю. І за межами віри із своєї офіри, Музо, глянь же крізь рух на співця тих рівнин, в рукотворну пітьму по покрівлю занурених, на співця краєвидів тривожних. Обгорни лиш сторожею дім і серце йому.
|