|
Томасу Венцлова IКаламутячи море, рветься вітер, мов лайка з розквашених губ в зимні далі держави, отаке собі до-ре- мі-фа-соль-ля-сі-до з кам’яних добуваючи труб. Не-царівни-не-жаби б’ють уклінно землі, і осяйна звізди олов’яної гривна. І подоба лиця розтікається в чорному склі, ніби ляпас від ливня. IIЗдраствуй, Томасе. Мій дух, що тіло в готелі лишив опочити за морями, гребе хмар північних супроти, вертає домíв, зі Нового тікаючи Світу, і турбує тебе. IIIПізній вечір в Литві. Від костелів бредуть, укривають світиві коми свіч у долонях. У тихих дворах дзьоби курячі риються в жухлій листві. Вище піль Жемайтії в’ється сніг, як горішніх обителей прах. Зі відкритих дверей рибні па́хи. Хлопчак напівголий і стара у хустині корову женуть у сарай. Припізнілий єврей по булижні містечка гримить в балаголі, віжки рве і погукує хвацько «Герай!» IVВибачай, що вторгаюсь. Вертаю цитатою за безвідсоткові позики у «Маніфесті»: ледь гаркаво, ледь вище октавою ирію в млі. А тому – не хрестись, не ламай в кулаці картуза: згину перше, ніж гряне в охресті з сідал півняче «плі». Вибач, не попередив. Не п’яться від ляку та глянь: це кордони скасовує часу гангрена під епос. Мстою твані на кільцях колодязних уст, понад Балтики хвиль я дзижчу, мовби той моноплан – мовби Даріус і Геренас, мов от-от приземлюсь. VПізній вечір в Імперії, в бідній провінції. Вбрід мов долаючи Німан, ялинника військо, нашорошившись піками, сутінком Ковно корить. Багровіють будинки од землі до піддаш, блисне брук, як із рік не упійманий фіш. І злітає завіса в місцевім театрі. І плескається натроє бажана річ до краплини до чар, і хутко никне. Протяг рухає бахрому на фіранці зі тюлю. Зоря на безлюддя світить яро: немов картяреві на масть. І впадають у тьму, уві скло тарабанячи, п’ясть твоїх устя. Так вишукують п’ясть. VIПоніч мова ураз переймає манери сліпця. Так, що чуєш «вітчизну» на дотик – як леді Годиву. В павутині кутів мікрофони потайні в квартирі співця пишуть скрипи матраца і сплески мотиву суголосся без слів. Тут панує цнотливість. Листва на вітрах обирає ураз, навзнаки, а чи ще як упасти, чим бентежить ліхтар. Без гризот ліхтаря про себе сповіщають тут миру, бодай на мурах ненароком ступивши, переривистим, частим пульсом, скрипом пера. VIIОсь бо відки твої щік мучнистість, очей невиразність, шепелявість і пасма волосся цілком буцім спиті чаї. Ось ізвідки життя, ніби спит на чесноти у фразі, опісля і до ком. Ось мого бо зачим, попри мітини прагнень уверх, – оболонки в твоїх лінзах розмитість, бунтуюча голь зелен-лоз і т.і.: широчин-далечин, сторінок їх зачитаність в пошуках кромки ліній обріїв, доль. VIIIДоль писемностей, друже! з моїм, з пелюшок неприкаяним присудком! з хмурим, осібно осідлим твоїм підметом! Скріпний, чорнильний союз, вензелів, карлючо́к, суміш літер латини й кирилиці: цілі з зусиллям, як велів Макроус! Наші відтиски! м’яті, відсирілі днесь – ці розпушені набряки звивин у мізках! – в м’якушí глин коханців, у дітях без нас. Або – просто синець усесвітній скулі од оглядин хлопчиська, як од спроби щораз уявити цю відстань з литовської онде корчми до облич, триєдино задивлених мимо, над кордонів, що той зизоокий монгол пальця в рот аби вкласти – цю рану Хоми – і, чужим язиком щоб, на кшталт серафима, скерувати глагол. IXМи подібні; ми, Томасе, звук і луна: ти, з середини кіптячи скло, я, задивлений зовні. Один одному суть обопільна, як дна – амальгам і бездонь їх, що не здатні блиснуть. Покривись – я на усміх кривий одповім, одізвусь позіханню, до віддиху тишачи голос, в три зіллюсь ручаї у стоватній сльозі в узголів’ї твоїм. Ми – конвой у собі, що проглянув у Касторі Поллукс; балачок нічиї, пат і відруху тінь, що метнутись готова на спалах лучини, згук на зойк, мідь з рубля у міняйл. Чим життя неудатніше, тим ми в нім менше відмінні ока збіглого дня. XЧим поживиться привид? Будь чим: є лузга снив, є дерть зі кордонів з ошматтям цифíрним: ява список адрес укрива не дарма. Ось провулок фасади здвига, мов щелепу нудьга, жовтизною задвірків, як ґавиним сиром, користає пітьма, мов лиса. Місце, часу вві мсті за свою непохитність жильцем, постояльцем плинних діб, розсупонює зів – зо епоху по тім, я тебе застаю в замусоленій пальцем наддержаві лісів і рівнин, що усотують зітканий з мислив етер, люду риси, їх пози: в коноплі, в сирих їх сорочках – ген на версти, в дротах-бігуді де-не-де; хилить сон Литву-матір над плесом, і ти до скляних допадаєш її, неприкритих, півлітрових грудей. XIБа, існують місця, що незмінністю поштують. Себто, призвичаюють пам’ять до учти кислот в фіксажі. Там до тями шлагбаум приводить гінця. Там у сутінках швидше стають силуетом. Там на чатах мужі моложаві. Минуле позує вперед незапиленим оком, що юнь у шинелі, і задкує там доля порушника пріч у незвідану старість з плювком на стіні, зі ломотою, марами в формі панелі, поперечин. Там ніч є справдішня границя, де, мов татарва, територіям вашим житійним набігом дійсність більше потал завдає, ніж Морфей, що дерева у дрова оберне, а ті – в деревá, де не владне повікам, ява – печенігом підбере, мов трофей. XIIПоніч. Сойка кричить голосіннями людськими і винуватить природу у переступі градусом нижче нуля. Вітовт, кинув меча і похеривши щит, мочить бороду в Балтиці в пошуках броду в землі шведа. Земля і сама уривається молом, що кинувся за у безкраї заобрії морем зниклим слідом свободи. Зусилля бобра по довершенні греблі віншує сльоза на розлуку з проворним ручаєм серебра. XIIIНіч у листявім краї, губернії з по́лу пальто. І клинопис дзвіниць по сувою хмарини, з відрізом на ряднину суміжній державі. Внизу стерні, скирти, плато з черепиці, цеглин, колонад зі залізом, плюс узутий в кирзу люд служивого чину. Етер цих широт полонили поміхи, молитва, волога з моря, вісті з погодою, все, що Кощей заокруглює цифрами, гімни, фокстрот, болеро, осторога безіменних речей. XIVПривид бродить по Каунасу, входить в собор і виходить із нього. Гуляє по Лайсвіс-алеї. Входить в «Тюльпе», сідає, як всі. Кельнер, сам як декор, бачить тільки серветки, вогні бакалеї, сніг, на розі – таксі, просто вулицю. Б’юсь об заклад, ти не міг не позаздрити. Адже чаїтись входить в моду з роками – як поступка тіла душі, як облатка майбутнього, як маскхалат Раю, буцім розтягнутий мінус. Адже всі в бариші з невагомих чеснот безтілесности: гори і доли, мідний маятник, час, що й собі зависа, Бог, що бачить усі оборудки з висот, дзеркала, коридори, їх споглядач, ти сам. XVПривид бродить по Каунасу. Буцім у нім твоя лепта співучасти в розвії мислив про мене, він суть простір в квадраті, а не смолоскип полум’яний юдолям земним. Не позаздри. Зачисли цю марý до рідні, як повітря і як найдрібніший петит, що осипався потемки в мові гаркавій, буцім цокання мух, непридатний, еге ж, тамувать апетит новій Кліо, у строї застави, але гожий на слух для нагої Уранії. Тільки вона, Муза цяти у просторі й Муза утрати втілень тою, як скнара – грошí, береже їх сповна і цінує їх сталість: цю форму розплати за подвижність душі. XVIОсь бо відки в пера віра, Томасе, в буквиці. Ось чим пояснити у змозі тяжіння, еге ж бо? Слабе сердце, з хриплим «пора!» одриваючи, геж, од своїх заболочених вотчин, й що кривить, – од тебе! сторінок, аз і бук, – зову! – як те не зви, звуку й смислу, безплотності й маси, і свободи – звиняй і лиця не криви – рабства, даного в м’ясі, плоті, кості, хрящі, – цим покликанням поніч полохати сон звіздарів, мимо заспаних в нішах гуртів янголів: вищим їх і нетопирів. XVIIМузо дір просторіні! Ніщот, як і видних, то лиш в телескоп! Віднімання без остачі! Нуля! Ти, що горлу велиш берегтись причитання з перебором у «ля» і за стриманість ратуєш! Музо, прийми вічну арію висліду, співану вуху причини, суто спів двійнику, і на неї поглянь та її до-ре-мі там, в розрідженім чині, у себе нагорі, в височіні повітряній. Ирій – всякчас епілог для зіниць, позаяк необжитий навзаєм. Тим сугубіш в «єси» сутній віддих – ураз – і стількох, і осібно, що в зябра хапаєм і тамуєм, буває, в несусвітні часи. XVIIIУ всього свій наділ: небокрай – у зіниці, у відчаю – пам’ять, сягнисто зросту, крокам – у пліч. Тільки звук одділятися гожий від тіл, буцім, Томасе, привид. Сирітство звуку, друже, є річ! Звівши за абажур погляд прямо перед собою, зриш повітря: анфас сонмів тих, хто губою його мітив до нас. XIXВ царстві подиху! Речень, сумірних ковтку того ж кисню. Хмаринок, прозорих, немовби наші видихи. Тут, як під стелю той сон нашвидку, до небес линуть «о!», де зоря набуває подоби нею чутого – з уст. Ось чим дише усесвіт. – Дивіть, – як вчували халепу півні, що нагорлали гортаням їх суш! Віддих всотує річ. Небозвід – хор її суголосних молекул, як подейкують – душ. XXЯк він чисто звучить! Жоден чин нині сущого й іже з ним(крім смерті, хіба) так не вибілить лист. Як біліше, то нотою вище. Музо, можна собі геть? Додому! В той край, де нетяга Борей попирає утішно трофеї уст. Не тятих надхнень ані комою. В рай алфавіту, трахеї. В твій безликий лікнеп. XXIВище долів Литви, буцім кода моління за мир зі пітьми долинає: бубнявий, тужливий, спроквола звук пливе понад Куршської вод і поселень Коси. То Святий Казимир й Чудотворний Микола дожидають яси, звіздареві не видної геть. Із-за иріїв віри, дослухаючись ліри, Музо, з ними й пригледь співака цих рівнин, в рукотворну пітьму запропалих покрівель, їх співця у пейзажі смиреннім. Обнеси оберегом дім і сердце йому.
|