Із циклу «Мексиканський дивертисмент»

Кактус, пальма, агава.
Сонце встає зі Сходу,
світить, буцім лукаво,
а лютує достоту.

В попіл зотлілі скали,
ґрунт у мертвій корості.
Череп в його оскалі,
в променях його кості!

Гаком на шиї голій
хилить стовп на розхресті
стерв’ятник, як ієрогліф
падалі в бурім тексті

автостради. Направо
підеш – постає агава.
Ліворуч – вона ж. А прямо –
брухту пляма іржава.

Вечірній Мехіко-Сіті.
Лінь і сліпа в нім сила
мішма, що в тому тиглі.
І час тече, мов текіла.

Вулиці, лиця, фари.
Кожен другий – вусатий.
На Авеніді Реформи –
товпи бронзових статуй.

Обіч усіх, на плитці
тротуарній, з рукою
простертою – молодиці
зі дітлахами. Такою

фігурою – плачем всохлим –
у змозі єднати стилі
пам’ятник Мексиці. Колом,
геж, і її б обсіли.

Шати, що сад зімкнув і
нас рятує собою.
(Я не знав, що існую,
покú ти була зі мною.)

Площа. Фонтан з рябою
німфою. Гір акрополь.
(Допоки я був з тобою
я бачив всі речі в профіль.)

Райські зела зі пеклом
голосів за спиною.
(Хто чаївся за зелом
покú ти була зо мною?)

Місяць кровить зі млою,
мов сургуч на конверті.
(покú ти була зо мною,
я не боявся смерті.)

Вечірній Мехіко-Сіті.
Палка жага до вокалу.
Оркестр кочовий в бесідці
горлає «Гвадалахару».

Веселий Мехіко-Сіті.
Ніби картина в рамі,
і овиди знакомиті.
Оточений він горами.

Вечірній Мехіко-Сіті.
Літери-танцівниці
кока-коли. В зеніті
лине ангел-хранитель.

Він завідує ризиком
брати у кулі згоду
звестися обеліском
і вітати Свободу.

Щось біля серця, схоже,
зірвалось і розкололось.
Зголосившись «О, Боже»,
сам і почую голос.

Так сторінку мараєш
для мізерії дива.
Так себе озираєш
нівідкіля, властиво.

Се, Отче, передержки
жанру(а радше – жару).
Лептою міді з решки
неоплатного дару.

Як несхоже с мольбою!
Риба так риболова
пірваною губою
сіпає, просить слова.

Веселий Мехіко-Сіті.
Час тече, як текіла.
Ви в харчівні самітні.
Офіціантці несила

вами і вашим омлетом
переривати миті
теревенів з брюнетом.
Принаймні, на цьому світі.

В нім, окрім смерті, сливе,
все, у чого є діло
до простору, – все зрадливе.
І особливо тіло.

Такий уже випав, словом,
жереб, як м’ясо з кров’ю.
В біднім краю ніхто вам
вслід не гляне з любов’ю.

Вистелена полого
глиноземом дорога
окурює так, що ледве
в’їдете до Ларедо.

Кров’ю вмиє судина
око, і на коліна
ви осунетесь в кремній,
буцім бик на арені.

В сенсах зужитих настіж
сходить життя. Ще жвавіш
спір мішковин і шила
гожі рішити числа

в календарі настіннім.
В чім полегша рослинам,
брилам, світилам. Многим
предметам. Та не двоногим.
Петро Скоропис2016