Із циклу «Мексиканський дивертисмент»Кактус, пальма, агава. Сонце встає зі Сходу, світить, буцім лукаво, а лютує достоту. В попіл зотлілі скали, ґрунт у мертвій корості. Череп в його оскалі, в променях його кості! Гаком на шиї голій хилить стовп на розхресті стерв’ятник, як ієрогліф падалі в бурім тексті автостради. Направо підеш – постає агава. Ліворуч – вона ж. А прямо – брухту пляма іржава. Вечірній Мехіко-Сіті. Лінь і сліпа в нім сила мішма, що в тому тиглі. І час тече, мов текіла. Вулиці, лиця, фари. Кожен другий – вусатий. На Авеніді Реформи – товпи бронзових статуй. Обіч усіх, на плитці тротуарній, з рукою простертою – молодиці зі дітлахами. Такою фігурою – плачем всохлим – у змозі єднати стилі пам’ятник Мексиці. Колом, геж, і її б обсіли. Шати, що сад зімкнув і нас рятує собою. (Я не знав, що існую, покú ти була зі мною.) Площа. Фонтан з рябою німфою. Гір акрополь. (Допоки я був з тобою я бачив всі речі в профіль.) Райські зела зі пеклом голосів за спиною. (Хто чаївся за зелом покú ти була зо мною?) Місяць кровить зі млою, мов сургуч на конверті. (покú ти була зо мною, я не боявся смерті.) Вечірній Мехіко-Сіті. Палка жага до вокалу. Оркестр кочовий в бесідці горлає «Гвадалахару». Веселий Мехіко-Сіті. Ніби картина в рамі, і овиди знакомиті. Оточений він горами. Вечірній Мехіко-Сіті. Літери-танцівниці кока-коли. В зеніті лине ангел-хранитель. Він завідує ризиком брати у кулі згоду звестися обеліском і вітати Свободу. Щось біля серця, схоже, зірвалось і розкололось. Зголосившись «О, Боже», сам і почую голос. Так сторінку мараєш для мізерії дива. Так себе озираєш нівідкіля, властиво. Се, Отче, передержки жанру(а радше – жару). Лептою міді з решки неоплатного дару. Як несхоже с мольбою! Риба так риболова пірваною губою сіпає, просить слова. Веселий Мехіко-Сіті. Час тече, як текіла. Ви в харчівні самітні. Офіціантці несила вами і вашим омлетом переривати миті теревенів з брюнетом. Принаймні, на цьому світі. В нім, окрім смерті, сливе, все, у чого є діло до простору, – все зрадливе. І особливо тіло. Такий уже випав, словом, жереб, як м’ясо з кров’ю. В біднім краю ніхто вам вслід не гляне з любов’ю. Вистелена полого глиноземом дорога окурює так, що ледве в’їдете до Ларедо. Кров’ю вмиє судина око, і на коліна ви осунетесь в кремній, буцім бик на арені. В сенсах зужитих настіж сходить життя. Ще жвавіш спір мішковин і шила гожі рішити числа в календарі настіннім. В чім полегша рослинам, брилам, світилам. Многим предметам. Та не двоногим.
|