Із циклу «Мексиканський дивертисмент»Коричневе місто, з вежі – пальми і черепиця старобудов долі. З кав’ярні почавши, вечір в неї ввійшов. Усівся за незайманий столик. У докипілім чані си́ні й промінь голосить дзвін, мов затято бренькає хто ключами: звук височіє, млосний для бездомного. Цята загоряється поряд з силуетом собору. Звісно, це Веспер. Мляво зводячи погляд, хай не докору, вгору, але сумніву, вечір сьорбає свою каву, барвлячи нею скули. Кладе монету. Взір із-під брів хова у крисах, встає зі стули, відкладає газету і виходить. За рогом витрішки не діймають довгої, в темнім строї, фігури. Роєм тіні лишень чигають. Під навісом – нікчемний набрід: кепські манери, пірвані петлі, плями. Він гамує утому: «Час настав. Офіцери, час, панове. Рушаймо. Час – і по тому. І – урозсип, якмога. Що, полковнику, наче припах цибулі значить?» Він одв’язує вороного свого. І скаче далі на захід.
|