Із циклу «Мексиканський дивертисмент»Октавіо Пасу В саду, де М., французький протеже, палку красуню індіанської мав крови, сидить співець, задивлений у даль. Сад гусне, що петит у букві «Ж». Літає дрізд, як тісно зрослі брови. Етер вечірній чистий, мов кришталь. Кришталь допіру вряд чи уцілів. М. троє літ ловив свої синиці. Увів шампанське, кришталí, бали. Чим побут розмаїтив поготів. Затим республіканські піхотинці М. розстріляли. Жалісні курли пом’якшують стужавілу блакить. Кий селянина оббиває груші. В ставу три білі качі на плаву. Слух пізнає у лопотінні листь арго, що чують витончені душі у пеклі, у тісному колі вух. Облишмо пальми. Уявім платан, депеші М., коли простоволосий, в халаті, він сідає у гамак і думає за брата, – як ся там (ба, також імператор) Франц-Іосиф, мугикаючи сумно «Мій бабак». «Вітаю Вас із Мексики. Мої недужають в Парижі. За стіною палацу бій, огняні півні круг. Столицю, брат, оточують рої пеонів. Але мій бабак зі мною. І «гочкіс»1 у ціні, як жаден плуг. І, далебі, третинні вапняки вивітрюються, буцім навіжені. Плюс екваторіальні небеса. А після кулі протяги стійкі. Так і нирки вважають, і легені. Пітнію, ластовиння обліза. Пріч усього, знеміг од веремій. Алеї Відня згадую зі щемом. Дішліть ще альманахів і поем. Мене уб’ють тут, вочевидь. І мій бабак зі мною, братику. А ще Вам моя мулатка кланяєтся. М». І решта липня никне у дощі, як співбесідник, сам собі на думці. Що вас чіпає мало в стороні, де все в минулім, розвій, діячі. Гітара бренька. Вулиці в багнюці. Прохожий тоне в жовтій пелені. Навколо ставу густо заросло. Кишать вужі і ящірки. У кроні сидять на яйцях ті, хто їх не ніс. І гибель для династії – число наслідників, коли бракує тронів. І наступають вибори і ліс. М. був би не впізнав палацу. З ніш почезли бюсти, портики – пожухлі, стіна осіла яснами в байрак. Ясніє зір, а далі не видніш. Сади і парки переходять в джунглі. І мимоволі з губ зринає: рак.
1 «гочкіс» – марка кулемету.
|